І це дійсно так! Ніхто нікого не оповістив, усе відбувалось дуже і дуже швидко, мені пощастило, шо я панікьор по життю і після перших вибухів почала хвилюватися, отримувала дзвінок за дзвінком друзів, які виїжджали, були хвилини на прийняття рішення і я його швидко прийняла.
А багато людей просто не відчували тієї небезпеки, вони були переконані що їх захистять, шо ми вистоїмо як у 2014 році, опустилися в підвали і… далі все як у темряві.
У Волновасі залишились різні люди, не лише зрадники, і це інша сторона війни, нове позбавлення вибору.
Зараз можна виїхати в Україну з окупованого міста, але це коштує дійсно великих грошей, на жаль.
Після зміни восьми місць проживання з початку війни, наприкінці березня прийняли швидке рішення тимчасово їхати до Німеччини й так почався мій важкий шлях емігранта.
Я працювала у волноваському районному суді. Займалася спортом у місцевому фітнес-центрі. Полюбляла бігати та подорожувати. 24 лютого внаслідок нападу військових рф на Україну, моє місто Волноваху було зруйновано та окуповано. Наприкінці березня я з дитиною і рідними жінками вирішила їхати до Німеччини.
…Вони прийшли вночі. Ми до останнього сподівались, що війни не буде. Ми обговорювали можливість нападу на нас з друзями, але казали один одному: “Ні, це вже не 2014-й, такого більше не буде, таке неможливо”.
Коли 24 лютого о 4:20 пролунав вибух, я прокинулась одразу і побачила в телефоні, що в мережі майже всі мої друзі. Я зрозуміла, що почалося. Я молила Бога, щоб я помилялася, що це лише разовий вибух, що це навчання, але кожне повідомлення в мережі руйнувало мої сподівання.
З того часу минули місяці. Ми з родиною багато усього пережили, як і кожна сім’я країни, особливо Донеччини. Бо на Донеччині люди жили в цьому з 2014 року і що таке війна знали не з чуток.
Після зміни восьми місць проживання з початку війни, наприкінці березня прийняли швидке рішення тимчасово їхати до Німеччини й так почався мій важкий шлях емігрантки.
Ніякого розуміння, що та як у мене не було. Знала лише трохи англійську і то розуміти розуміла, але розмовляти соромилася. Для українців тут розроблена спеціальна програма, але не все так красиво та легко, як пишуть в інтернеті та соціальних мережах.
Усе покроково та самостійно, хоча на шляху зустрічаю добрих німців, які допомагають інтегруватись. Тому я вирішила, якщо вже потрапила сюди, то треба отримати максимум.
Почала активно вивчати мову, бо без знання мови можна працювати лише на важкій роботі та й то початковий рівень мови повинен бути.
З 19 років не було жодного дня, щоб я не працювала. Працювати то не соромно, соромно сидіти вдома чи на чиїйсь шиї та чекати допомоги, жити коштом інших. То не про мене. Я завжди не розуміла людей, особливо чоловіків, які не працюють, бо платять мало. Тут такого немає, працюють усі.
Одразу після отримання дозволу на проживання я пішла працювати: помічником на кухню ресторану – піцерії та на завод з виготовлення мила, шампунів. І так, воно важко, працювати на двох роботах одночасно, бо вранці ще маю курси німецької.
На вихідних можна підзаробити на полуниці, чи прибиранням будинків, готелю. Платять звісно не мільйони, але з чогось треба починати, чекати допомоги мені нема від кого.
Поки я не володію достатнім рівнем мови, хоча б В1, я лише мрію про престижну роботу, але ми, українці, народ наполегливий та працьовитий, з усіма складнощами впораємось. Так, це дуже важко, кожного дня збираю себе по шматочках, беру силу зі спогадів, як би то дивно не звучало – з минулого, зі сподівань, з віри.
Складати руки я просто не маю права, я мушу бути сильною, в мене немає підтримки, я сама є підтримкою для своєї доньки, матері.
І як я завжди кажу: “Не шукай причину, а шукай можливість”. Все буде добре. Слава Україні! Слава нації!
Вікторія Сарбаш
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Фейсбук Вікторії Сарбаш.