Я жила й працювала у Волновасі, це місто на Донеччині, нині окуповане, між Донецьком і Маріуполем. Наша східна багатостраждальна українська земля! Я скучаю, але поки там правлять нащадки монголо-татар, вороття додому нема.
Як і тисячі моїх земляків з Донбасу, я з родиною виїхала, ми знайшли прихисток на Заході України, я працюю фрілансером віддалено, чоловік мій захищає Україну.
У моєму оточенні в Волновасі і по роботі, і вдома були адекватні люди, які ніколи не кликали Росію і не бажали розколу нашої держави, а з іншими я намагалася не спілкуватися.
Але вистачає там серед населення, зрозуміло, різних. Люди у Волновасі лишилися з двох причин: сотні дійсно не мали змоги виїхати, бо не у всіх є власний транспорт, а офіційно нормальної евакуації не було, це я вам точно кажу. Основна влада покинула місто, як і різні служби.
Ну а є і частина людей-«ждунів», які чекали окупантів і допомагали їм. Вони зараз живуть там лиш вірою в те, що все це заради великої мети, о що треба потерпіти – і всі руйнації відбудуються, а росія піднесе їм на блюдечку щасливе життя і світле майбутнє.
Все це дуже сумно, але хотіла розповісти конкретну історію.
Є у мене однокласник, він працював у нас на залізниці, має родину і трьох діток.
Якось, ще на початку 2014-го, ми перетнулися з ним про роботі. Пам’ятаєте, що то були за часи? У нас якраз йшла підготовка до псевдореферендуму за «днр». Його організацією займалися на вищому рівні певні посадовці, брали в цьому участь також деякі лікарі, вчителі, працівника культури. На нижчому організаційному рівні був активно залучений місцевий «електорат» любителів «сто грам».
Так ось, говорю я тоді цьму однокласникові:
– Люди просто не розуміють, що роблять! Ну яке «днр», яка «росія прийди»? Там де росія – там багно і дно, ці всі «референдуми» – справа протизаконна і протиправова, і ні до чого хорошого це не веде…
А він у відповідь:
– Це ти не розумієш! Ми не такі, як західняки чи ті, що у Києві! Ми їх годуємо! Ось скоро народиться наша молода республіка, заживемо!
Після тієї розмови я з ним намагалася більше не перетинатися і не спілкуватися. Не бачу сенсу витрачати час і енергію на людей з такою точкою зору і політичною позицією. Я раділа, що маю здорове коло спілкування, але розуміла, що й таких, як він, теж навкруги багато.
Один спільний знайомий якось сказав мені, що думка мого однокласника за вісім років російської агресії на Донбасі так і не змінилася, він навіть на роботі активно проявляє свою проросійку позицію.
Ну а події розвивалися всім відомим сценарієм. І ось – сьогодення.
Наразі я з родиною на Франківщині, донечки зі мною, чоловік служить на захисті України.
Днями були в продуктовому маркеті, і вже коли розрахувалися і рухалися до виходу, хтось мене сіпнув за плече.
Обертаюся – той самий однокласник! З усім сімейством: дружиною і трьома дітьми.
Я здивувалася. Я нічого не знала про його життя в останні роки, але для мене було б логічно, якби вони залишилися там або виїхали, скажімо, в Росію чи хоча б в Донецьк.
Але ось вони! На заході України!
А він мені, російською мовою:
– Який я радий тебе зустріти, що ви теж тут! Влаштувалися? Нас люди безкоштовно у себе поселили, ми так їм вдячні! Як ми тікали – словами не описати… Та на щастя вае позаду. Проте люди тут все одно інші, чужі. Як ви?
– Ми добре, живемо, працюємо, віримо в Перемогу України і молимося за наших воїнів, – відповіла я, взяла за руки своїх дівчат і поспішила відійти подалі від однокласника і його родини.
…Можливо, я зла, жорстока і нетолерантна. Можливо, не маю досить співчуття й терпимості. Але війна загострює сприйняття всього, що відбувається навколо, посилює внутрішню категоричність.
Можливо, я скажу зараз щось неправильне й нелюдяне, але я б таких, як цей мій однокласник з сім’єю, не випускала звідти на територію вільної України, не дивлячись на те, що в родині діти.
Автор – О. М.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
