Я навіть не знаю, як уже ставитися до своїх свекрів і до їхніх подарунків. Іноді це так щиро й зворушливо, а іноді — ну, трохи дивно.
Але вони завжди примудряються нас здивувати, особливо на свята.
Свекри наші живуть у селі. Вони вже літні люди, адже мій чоловік у них третя й досить пізня дитина.
Приїжджають до нас рідко — частіше ми самі їздимо до них, але й це буває нечасто, бо між нами аж 200 кілометрів.
Ось і цього разу вони вирішили приїхати привітати нас із наступаючими новорічними святами, трохи щось прикупити в місті та ще пройти якихось лікарів.
Зателефонували, попередили, що будуть, і я заходилася прибирати та готувати, бо знаєте, як це буває: свекруха завжди знайде, де пилюка, навіть якщо ти вчора все вимила.
Приїхали вони ввечері, втомлені, але з усмішками. Ми зустріли їх у передпокої.
Свекор, як завжди, був серйозний, обтрушував сніг із шапки, а свекруха — вся в енергії, командує:
— Де тут мити руки? Ану швидко, а то ми ж тільки з автобуса!
Роздяглися, зайшли на кухню, помили руки, посідали перепочити. А потім свекруха почала щось копирсатися у своїй сумці.
— Так, діти, діти! Де наші внучата?
Діти вибігли до них із криками радості. Син застрибував на свекра, донечка обіймала бабусю.
І тут свекруха дістає з сумки два великі пакети й урочисто вручає старшому сину один пакунок, донечці — інший.
— Це вам подарунки! — каже вона, сяючи від задоволення.
Діти розгублено розглядають пакунки, не зовсім розуміючи, що там усередині. Я теж здивовано дивлюся, а свекруха тим часом пояснює:
— У тебе, хлопчику, бройлер, а у тебе, дівчинко, качка. Все це свіже, домашнє, вже майже готове. Кращих подарунків, ніж їжа, бути не може, ви ж знаєте!
Чоловік стоїть поруч, прикриваючи рукою обличчя, щоб не сміятися. А я… Я просто в ступорі. Ну як це взагалі зрозуміти?
Діти ж, на диво, радіють. Старший раптом каже:
— Ух ти, бройлер! Це смачно!
А донечка додає:
— Качка! Я її триматиму на своїй поличці!
Я намагаюся щось пояснити дітям, мовляв, це їжа, а не іграшка, але свекруха перебиває:
— Ну що, їжа, і що? Хай знають, що таке справжнє сільське добро!
Потім я намагалася акуратно запитати:
— Може, це нам із чоловіком подарунки?
— Та які там вам! Це ж дітям, он диви, як зраділи! А вам – сала трилітрова банка.
І ви знаєте, дивно, але діти дійсно були щасливі. Старший навіть намагався розібрати пакунок із бройлером, доки я не відібрала його й не сховала в холодильник.
А потім була вечеря, розмови, сміх, і я зрозуміла: ну нехай ці подарунки й дивні, зате в них стільки щирості!
Свекруха щиро вважає, що це найкраще, що вона може дати своїм онукам. А ми — просто сміємося й приймаємо це як частину їхнього неповторного характеру.
Так і живемо: між дивними подарунками, сільськими історіями та щирими обіймами. Мабуть, у цьому є щось тепле і особливо затишне.
Автор – Олена Пелюстка
Фото – авторське.
