Я заміжня вже 10 років, у нас з чоловіком восьмирічний син підростає. У чоловіка Олега є ще на два роки старша сестра Ірина.
Так сталося, що свекруха ще і не стара, їй 59 років, але за станом здоров’я її не можна залишати саму. Їй весь час потрібні догляд і нагляд. Живе вона у двокімнатній квартирі недалеко від нас. Чоловік, батько Олега, не витримав і пішов від неї років п’ять тому, та і завіявся десь швиденько, щоб не мати ніякого відношення до всього цього.
Ірина заміжня і у неї троє дітей, їй ніколи в гору подивитися, та і живе вона в селищі за 10 кілометрів від нашого міста.
От і вийшло, що доглядаємо маму Ніну, тобто мою свекруху, ми з чоловіком.
Ми, само собою, працюємо, тому постало питання, як бути у будні? Наймати доглядальницю дорого, пенсія у свекрухи мізерна. Та і у нас зарплати не високі, самі знімаємо досі житло, на своє ніяк не назбираємо.
Моя мама вже на пенсії, вона давно розлучена. Ось ми її і залучили за символічну плату і допомогу продуктами дивитися за Олеговою мамою. Живе мама в тому самому селищі, що і чоловікова сестра. Мама погодилася у будні дні доглядати мою свекруху, а у вихідні їздить додому. Прибрати, побути в тиші, відпочити.
Тому у вихідні ми з Олегом доглядаємо маму Ніну самі, Олег дві ночі на вихідних обов’язково ночує у мами.
Тобто, як ви розумієте, родиною разом самі ми майже не буваємо, чоловіка я взагалі майже не бачу… То працюємо, то свекруха. Звичайно, це тимчасово. Всі це розуміють, але це вже тягнеться роками, і ще невідомо, скільки триватиме.
Ірина ж до матері майже не навідується, їй ніколи, машини не має, маршруткою важно добиратися, діти в неї, турботи…
***
Минулого тижня був у свекрухи день народження. Пішли всі привітати з тортиком і квітами, Ірина навіть приїхала з однією донькою середньою, інших зі своїми батьками лишила, вони взагалі в неї не люблять цю бабусю відвідувати, зрозуміло, чому.
Так ось, під час чаювання на свекруху зійшло осяяння. Вона почала розмовляти свідомо і осмислено. І видала:
– Вибачте, дітки, що я вам таким тягарем! Я намагатимуся не довго… Але простіть вже мене… І ви, Оленко і синку, простіть, що я на Іру дарчу зробила. Адже в неї аж троє діточок, а вона так хоче в місто перебратися з селища!
Я тут так і приклеїлася до стільця, а щелепи у нас з Олегом на стіл в обох відпала. Такого повороту ми не очікували! Адже ми свекруху доглядаємо, платимо моїй мамі ті копійки, відриваючи від сімейного бюджету, а самі ж без житла! А тут така новина.
Ірина таке невинне личко зробила, каже так сумирно:
– Ну… дійсно ж, мені потрібніше, у мене троє дітей, а у вас один син всього…
Наче ми з чоловіком ще діточок не хочемо! Та ми їх просто собі дозволити не можемо поки що, тому що думаємо головою, а не тим місцем, яким Ірка з чоловіком. Але ми розраховували на свекрушину квартиру в майбутньому, ми це заслужили!
Але тут – без варіантів, Ірина вчепилася в мамину квартиру залізною хваткою. Ми зараз з нею зовсім не спілкуємося.
Єдине, чого я домоглася, це наполягла на тому, щоб віднині Ірина з чоловіком платили моїй мамі, і у двічі більше, ніж досі ми. Вони крутили носами, але погодилися. Бо мама Ніна вперлася, щоб за нею дивилася лише моя мама, вона до неї звикла і нікого іншого до себе не підпустить.
Також я поставила Олегу ультиматум: або він ночує у мами не частіше, ніж раз на два тижні, або розлучення.
Олег мене кохає і погодився. Не знаю, як там він вже розмовляв і домовлявся з сестрою, аде тепер і Ірина з чоловіком їздять до свекрухи ночувати.
Це все, чого ми змогли добитися від них.
Ну і нехай хоч ложкою потім їдять ту квартиру, а ми згодом на свою назбираємо і ні від кого залежати не будемо. Вже почали трохи відкладати.
А мама Ніна хай живе ще сто років – ми з чоловіком їй лише цього бажаємо, а не того, чого чекає з нетерпінням Ірина.
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
