fbpx

Іду з роботи, дивлюся – попереду дочка. Йде, не поспішаючи, полізла в сумочку. І що ж вона робить? Та сусіди ж всі хто на лавках, хто в палісадниках – всі це бачили! Яка вона мати? Ну як вона так може, в голові не вкладається, сором, наплакалася я

Ми живемо в одному будинку, у нас: я, чоловік, дочка з зятем і їхні шестеро діточок, наші онуки. Ми з чоловіком шуткуємо завжди: нам Господь лише одну донечку дав і то пізню, а ось вже дочка наверстала сповна те, що нам не було дано!

Ми одразу запросили їм з зятем жити з нами, бо Льоня сирота, з дитячого будинку, він нам одразу як син рідний став.

Живемо на 50 квадратах всі, але миримося, ніхто не ображений. У діток двоярусні ліжечка, два санвузла зробили в хаті і на вулиці є також.

Самі розумієте, скільки грошей треба, аби всім вдягтися і прогодуватися. Огород садимо, сад щось дає, ми з чоловіком і зять працюємо, а дочка Ліда ще в декреті з молодшою дитиною. Чоловік мій шофером працює, я медсестрою в школі, зять у райцентр на роботу їздить, вікна-двері встановлює. Але все одно постійно матеріально нелегко, грошей не вистачає і намагаємося на всьому заощаджувати, адже ще комунальні, опалення, школа і дитсадочок і все інше.

Ми з чоловіком стараємося допомагати дітям, самі харчуємося дуже скромно, а якщо є можливість, онукам якісь смаколики купуємо, щось корисне там, рибку дорожчу, молочне домашнє, фрукти цілий рік свіжі щоб хоч трохи були, ну і так далі.

А тут я так наплакалася вчора, коли це побачила! Поверталася трохи раніше з роботи, йду вулицею, вітаюся з сусідами. Вони у нас майже всі пенсіонери, тому як вечоріє – на вулицю виходять, хтось відпочивати, хтось щось робити.

Так ось, йду я з роботи, нашою вулицею, дивлюся – попереду дочка, мабуть, з магазину повертається. Йде, не поспішаючи, полізла в сумочку. І що ж вона робить? Дістала одну пачку морозива і одразу з’їла. Сама! А потім зразу ж іншу дістала і знову сама за лічені хвилини проковтнула!

Та сусіди ж всі хто на лавках, хто в палісадниках – всі це бачили! Яка вона мати? Ну як вона так може, в голові не вкладається, сором який… В мене просто слів не було.

Дома висловила Ліді все, наплакалася. А вона робить вигляд, наче й не розуміє, чому я так її морозиво сприйняла, ніби нічого тут такого не має… А я не розумію іншого: як можна самій їсти морозиво, коли вдома шестеро діток, а їм навіть не купити? Не віриться, що моя дитина може так чинити по відношенню до своїх діточок.

Автор – Олена К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено

Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page