Мені 39 років. Я у шлюбі понад 10 років, але так і не зазнала радості материнства. Я знала про деякі свої проблеми. Де я тільки не їздила, що лише не пробувала, та нічого не виходило, а згодом просто змирилася зі своєю долею. Тим більше, чоловік навіть слухати не хотів про усиновлення.
В один момент я навіть запропонувала чоловікові розлучитися, але той лише усміхнувся мені у відповідь. Він ясно дав мені зрозуміти, що діти йому не головне. Раз не дає Бог дитину, треба жити для себе, а не думати-гадати.
Свекруха, до речі, теж спокійно відреагувала на те, що в нас з Ігорем ніколи не буде дітей. Напевно, дався взнаки той факт, що у її дочки були діти. Цих онуків їй із головою вистачало.
Я повністю викинула з голови цю ситуацію. Я ніколи не помічала, що мій Ігор цікавиться дітьми – він без емоцій ставився до чужих малюків і не засмучувався. Загалом, батьківський інстинкт в ньому не прокидався, тому я вирішила все відпустити і просто жити.
Ми спокійно жили, працювали, подорожували і розвивалося в кар’єрному плані. Нас, в принципі, все влаштовувало, адже не було жодних зобов’язань та нічого не пов’язувало руки.
Сестра Ігоря Уляна, вискочила заміж, ще будучи студенткою. І почала дітей на світ приводити один за одним. Але я в її життя не втручалася, адже мене це особливо не торкалося. Якщо їй таке життя підходить, то чому б і ні.
За кілька років Уляна з трьома дітьми повернулася до мами. Чоловікові не сподобалося, що дружина не хоче працювати, а весь час в декреті сидить. Та й хазяйкою зразковою Уляна не була. Чоловіка дістав вічний безлад, порожній холодильник та дитячі верески.
Я, звісно, погоджуюся з тим, що чоловік Уляни вчинив не гарно. Начебто він не мав жодного відношення до появи цих дітей. Загалом, розлучилися вони. Уляна засіла у матері на її забезпеченні, адже роботу поєднувати з материнством у неї не виходить.
Найбільше мене дратує те, що свекруха постійно вимагає грошей на онуків у мого чоловіка.
Аргументує все тим, що в нас дітей немає, то чому б не допомагати племінникам.
Якщо чесно, я не проти того, щоб Ігор допомагав сестрі, але повністю забезпечувати її – це занадто.
Останнім часом я зауважила, що живемо ми із чоловіком лише на мою зарплату. Свій дохід Ігор почав віддавати Уляні. Він мовчки переказує їй усі зароблені гроші і не радиться зі мною.
Мені прикро, чесно кажучи. Я стараюся, зі шкіри он лізу, а він тільки про племінників думає. Те, що ми не маємо дітей, не означає, що ми повинні на всьому заощаджувати і у всьому собі відмовляти.
Я хочу гідно жити та маю на це право, адже заробляю солідні гроші. Тільки де вони? Мало того, що чоловіка зарплату не бачу, то він ще й мені в кишеню заглядає. В Уляни апетити ого-го!
– А чого ти обурюєшся? Раз ти мені дитину подарувати не можеш, я вкладатимуся в племінників. Треба думати про їхнє майбутнє, адже мені нема на кого розраховувати на старості років.
Сестрі треба допомогти із житлом. А нам і так всього вистачає, тож нема чого хвилюватися, — заявив чоловік, вислухавши мої претензії.
– Тобто ти вирішив купити сестрі квартиру, не порадившись зі мною? Я на таке не збираюся підписуватись. Я хочу думати про своє майбутнє, а не про майбутнє твоїх родичів, – відповіла я.
– Наше майбутнє це мої племінники. Раз своїх дітей мати не судилося, треба їм допомагати. Ти чиниш не гарно.
Я помітила, що чоловік говорить словами свекрухи. Проте заробляти та вкладатися у дітей Уляни я не збираюся. Я хочу радувати себе, купувати обновки, подорожувати, міняти автівки та жити у своє задоволення.
Дійшло до того, що ми нещодавно подали заяву на розлучення. Я йти на поводу у чоловіка не буду. А той і далі забезпечує сім’ю сестри, не замислюючись про своє життя. З таким розкладом він нічого доброго не досягне.
Хіба Ігор може бути упевнений у тому, що племінники не кинуть його за кілька років, забувши про всі добрі справи?
Ви на чиїй стороні, дорогі читачі? Моїй, чи чоловіка?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
