fbpx
життєві історії
Інга пішла уві сні. Катя носила дитинку. Почувши звістку, відчула себе пташиною в клітці, рвонулася – та зупинилася. За що Сергія карати? Він же ні в чому не винен, все для неї робить, кохає… За три місяці до пологів мали переїхати до нової квартири.

Катрусині батьки жили напроти, Івану було 16, коли в сусідів народилося дівча. Вона росла на його очах…

Іван вдався статним, чорнявим, і хоч родина в них була небагатою, та дочка голови колгоспу Інга і чути ні про кого іншого не хотіла.

– Піду лише за Ваню і більше ні за кого. Як не дозволите – старою дівкою залишуся, – пригрозила тоді батькам.

Це зараз Іван розумів – щоб любити, то він Інгу й не любив, мабуть. Але дівка була гарна, перша на селі. Та й батьки його добряче підштовхнули: це ж Доля, Іванку, будеш як у Бога за пазухою…

Воно то й так, місце у колгоспі тесть приготував зятеві непогане, в хату нову молодят поселили.

Та Іван швидко відчув: він тут ніхто і звуть його ніяк, рахуватися з його голосом ніхто не збирається. Все що не зробить дома, не полагодить, не приладнає, не влаштує – все не так, не “звідти” руки в нього… Руки скоро і опустилися, зникло бажання прибивати-будувати-лагодити.

Інга на самому початку спробувала “зламати систему”, але швидко змирилася: на тата з мамою їй не вплинути, та й дійсно: все ж вони їм дали…

Івану було 24, Інзі – 22, як у них народився Павлик.

Катруся росла…

Дядько Іван, коли приходив до свої батьків з маленьким Павликом, грався, бувало, з ними обома. Катруся прибігала, й Іван майстрував їм то луки, з яких стріляли, хто далі, то сопілочки, то, як малий підріс трошки, на коні діда Петра, батька свого, катав.

Того дня, у суботу, Інга з батьками поїхали в райцентр на ярмарку. Іван з Павликом волів лишитися вдома, щоб зайвий раз докорів тещі й тестя не чути, який від ледачий і так далі.

Це їх з сином і врятувало.

На зворотній дорозі почав ліпити сніг, дорогу вкрила ожеледиця. Тесть не справився з кремом… Вижила лише Інга, але лишилася назавжди неходячою.

І от тоді почалося для і Івана і Павлика малого справжнє життя-нежиття.

Інга ображеною і злою на весь світ була. А зривалася на чоловікові і синові. Нікого іншого до себе не підпускала, Іванову рідню бачити не хотіла, хоча свекруха пропонувала не раз щиру допомогу.

Справлялися самі, через півроку після тієї події придбали гарне закордонне крісло Інзі, в якому вона рухалася по хаті і по селу при бажанні. Але бажання таке виявляла не часто, а все більше закривалася вдома, не хотіла, щоб її, колись першу красуню і наречену, бачили такою, шепталися за спиною.

Іван було вмовляв дружину на замикатися в собі, не ховатися від людей, спілкуватися, як і раніше з рідними, сусідами, друзями, та Інга і слухати не хотіла. Їй все чомусь здавалося, що насправді всі зловтішаються і радіють з її нещастя, і вона від того сама ставала злішою і відлюдькуватою.

Дома все їй було не так. З Павлика “принеси-подай” зробила, а Івана просто з’їдала. В усьому. Готує погано, в хаті лад підтримати не здатен, заробляє мало, бо сам без її тата ні на що неспроможний, і куди її очі дивилися, коли заміж йшла…

А найгірше – ревнива зробилася нестерпно. Тільки й балакала, навіть при дитині, що Іван бл…є направо і наліво у своєму колгоспі, що за бабами волочиться при жінці живій і радіє, що вона калikа тепер…

А Іванові і вгору плюнути ніколи було, що на роботі, що вдома. І не хотілося нічого – ні з дружиною, ні з іншими.

Перейшов, не витримав, в іншу спальню від Інги, будинок, на щастя, дозволяв. Але тим самим ще погіршив ситуацію, посиливши дружинині підозри. Та інакше не міг. Павлик і батьки – ото і було все його життя довгі роки.

…Для Катрусі з дитинства дядько Іван був цілим світом. Нікого гарнішого, добрішого вона не бачила, нічого так не чекала, як його візитів з маленьким Павликом до сусідів – ще зовсім не старих діда Петра і баби Галини. То було для неї таке щастя і свято, з якими всі інші радості здавалися бляклими й пустими.

Вона його від самого початку називала про себе «МІЙ», для неї не існувало якоїсь там тітки Інги, та й взагалі того іншого Іванового життя, яке було десь інде, в той час, коли його не було у полі її зору – не існувало.

Її ще маленький розум і серце вирвали його з усіх контекстів, він для неї існував сам по собі. Був «ЇЇ» і все.

В 13 вже знала, що… кохає. Так вона зрозуміла-назвала те своє почуття, що виникло з її дитячого трепету-захвату.

Звісно, мовчала, не показувала нікому, сховала у душі-скринці свою таємницю. От на хлопців тільки, як її подружки-однолітки вже в 14-15 років, не дивилася…

Зате вчилася добре і те радувало батьків, тішилися, що Катя «не рання», як багато дівок в селі, що розумненька і про майбутнє, а не про гульки, думає…

Про що вона думає, знала тільки сама Катя.

Коли Павлик до школи пішов, Іван частіше став до своїх батьків заходити. Бо забирала малого зі школи баба Галя, вчила з ним уроки, а потім Іван після своєї роботи за ним заходив, коли раніше, коли пізніше, після того вже, як дома порався. Вечеряв, бувало, з Павликом у батьківській хаті, щоб менше часу з Інгою під одним дахом…

У Івана був 32-й день народження.

Плюнув на Інгині докори і скиглення, звинувачування й пішов до батьків, де мати смачну вечерю наготувала.

Павлика Інга вперлася-не відпустила, мовляв, до баби своєї “очерьодної”, а не до баби й діда татко йде. Та Іван пообіцяв малому бабусиного пирога величезний шматок принести – і Павлик заспокоївся.

Привітати Івана прийшли і сусіди, Катрусині батьки, разом з донькою.

Посиділи трошки, погомоніли по-сусідськи, та й пішли додому у своїх господарських справах. А Катя лишилася ще трошки посидіти, ніхто не заперечував.

Дочекалася, коли Іван додому зібрався, та й собі підвелася. Уроки ж треба ще довчити, останній клас як-не-як, старатися треба.

Вийшли разом за хвіртку.

Село притихле, вечір, пахощі білої акації, що в цвіті якраз буяла, огорнули їх. Сутінки весняні сховали від чужих очей…

Катя тільки і встигла подумати перед тим, як схопити Івана за руку, що або помpe зараз, або полетить від щастя…

Сталося друге. З обома.

Що відчув Іван, коли маленька долонька стисла його дорослу мозолясту руку?..

Вечір, а так сонячно враз стало навкруги!.. Неможливе те сонечко було, не їхнє, але ж всміхнулося, засвітило – їм…

І щоразу те сонечко народжувалося в душі Івана, коли до нього прибігала у їх таємний сховок Катруся…

Вдома – жінка неходяча, буркотлива, вічно незадоволена, а тут йому Катруся 16-річна – цілий крилатий світ приносить-дарує!.. У своїх маленьких долонях, на пухких рожевих губах… І як йому далі жити?.. Їм обом?

А жили ж. Навчилися.

Катя школу закінчила, вступила до інституту в обласного центрі. Рідше, але так само привозила-приносила йому те, що подарувало його життю нове світло.

Роки йшли собі, берегли їх грішну таємницю-щастя. Берегла і старіюча баба Галина… Щастя сина – то і її материнське щастя, воно важливіше за моралі і норми…

Поїхав з дому і Павлик на навчання.

Катя працювала в школі в області, заміж не виходила, кавалерів розганяла, батьків тим журила.

Й Іван вирішив, наважився на те, що мав, мав зробити.

– Треба, Катрусю, треба… Тебе твоя десь доля чекає, а я її до тебе не підпускаю. Не правильно це. Родина тобі потрібна, дітки. А я і старший багато, й Інгу-каліку не покину, ти ж знаєш… Павло мені не простить.

Катя після того кілька місяців в село не навідувалася. Що пережила – лише подушка її знала, що такою мокрою й солоною щоночі ставала, наче її в море вмочили.

А потім, через півроку десь, майже в 30-ть, тихо з Сергієм розписалася.

Іноді, дуже-дуже рідко писали вони одне одному. Зустрічей же уникали обоє, коли Катя до батьків наїжджала.

Листи обціловувала й ховала, як здавалося, у надійний сховок. Викинути, спалити – не могла. В них же – його душа.

Інга пішла уві сні.

Катя носила дитинку. Почувши звістку, відчула себе пташиною в клітці, рвонулася – та зупинилася. За що Сергія карати? Він же ні в чому не винен, все для неї робить, кохає…

За три місяці до пологів мали переїхати до нової квартири.

Катя повернулася з роботи, а в їх однокімнатній, на столі – листи Іванові розкидані…

Сергій прийшов пізно, п’яний. Забрав речі й сказав, що ні її, ні дину – бо невідомо, чия вона – бачити ніколи більше не хоче.

Наступного дня баба Галя відчинила двері – на порозі з животом своїм стояла Катруся. Іван від колодязя ніс два відра води в хату батьків – прийшов допомогти й повечеряти.

Зупинився.

Вечоріло.

А йому – сонце сходило.

Над вечірнім осіннім селом їхнє весняне сонце сходило.

Автор – Альона Мірошниченко

Спеціально для видання Ibilingua.com.

Передрук заборонено.

Фото – goodfon

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook