— Інно, ми з батьком хочемо поговорити про важливе. Приїжджай у неділю до нас у Черкаси, — голос мами в слухавці звучав спокійно, але з ноткою, яка змусила мене насторожитися.
— Мамо, що сталося? Щось із здоров’ям? — я стиснула телефон, відчуваючи, як серце пришвидшує ритм.
— Ні, ні, не хвилюйся. Просто хочемо дещо обговорити. Про майно, — відповіла вона, і я видихнула. Але в голові вже роїлися думки: що це за розмова, і чому вона звучить так офіційно?
Я, Інна, тридцять п’ять років, живу з чоловіком Сергієм у власному будинку в Умані. Ми з ним разом уже п’ятнадцять років, виховуємо двох доньок — Софію і Марію — і, здається, досягли того, про що мріяли в молодості. Наш будинок ми будували самі, виплатили іпотеку, яка довгі роки з’їдала більшу частину нашого бюджету.
Сергій працює інженером на місцевому заводі, я — бухгалтерка в невеликій фірмі. Життя стабільне: діти ходять до школи, у дворі бігає наш пес Рекс, а раз на рік ми дозволяємо собі відпочинок десь на Одещині чи в Карпатах. Я не скаржуся — ми з Сергієм усе робили самі, і я пишаюся тим, що маємо.
Але та розмова з мамою перевернула все догори дном. Не питанням, як я сподівалася, а інтригою, яка досі не дає мені спокою.
Ми приїхали до батьків у Черкаси в неділю вранці. Їхній будинок на околиці міста, затишний, із великим садом, де ще з дитинства пам’ятаю кожне дерево, зустрів нас теплом і запахом свіжоспеченого пирога. Мама, Галина Іванівна, і тато, Петро Миколайович, сиділи за столом у вітальні. Поруч була моя молодша сестра Олена, яка останні п’ять років жила у Вінниці, у квартирі, яку купила після одруження. Її чоловік, Богдан, сидів поруч і виглядав трохи напруженим.
— Інно, Сергію, сідайте, — мама жестом запросила нас до столу. — Ми з батьком довго думали і вирішили, що хочемо розподілити наше майно, поки ми ще тут, із вами. Щоб усе було по-чесному.
Я зиркнула на Сергія. Він лише знизав плечима, мовляв, послухаємо. Тато продовжив:
— Ми хочемо, щоб ви з Оленою отримали свою частку. Інно, тобі ми дамо гроші — півтора мільйона гривень. Олено, тобі — цей будинок. Але за умови, що ти не продаєш його, а житимеш тут.
Я відчула, як усередині щось стиснулося. Півтора мільйона — це велика сума, але будинок батьків, навіть за скромними підрахунками, коштує щонайменше три мільйони. І це без урахування саду, городу й гаража. Але я вдихнула і сказала собі: “Інно, не будь жадібною. Ти маєш свій дім, а Олена з Богданом тісняться в однокімнатній квартирі у Вінниці. Це справедливо”.
— Добре, тату, — я кивнула. — Ми згодні.
Олена усміхнулася, але її очі виглядали якимись… винуватими? Чи мені здалося? Сергій стиснув мою руку під столом, і я відчула його підтримку. Ми ще трохи поговорили, випили чаю, і я намагалася не думати про цифри. “Головне — сімейна злагода”, — повторювала я собі, коли ми їхали додому.
Ці півтора мільйона стали для нас із Сергієм справжнім подарунком. Ми закрили залишок іпотеки, відклали частину на навчання дівчаток, а ще дозволили собі невелику мрію — поїхали на тиждень до Затоки. Життя, здавалось, стало ще кращим. Я дякувала батькам у думках за їхню щедрість і намагалася не зациклюватися на тому, що Олена отримала більше. “Вона ж обіцяла жити в тому будинку, не продавати його. Це їхнє рішення”, — казала я собі.
Але через пів року я почала помічати дивні речі. Спочатку мама між іншим згадала, що вони з татом допомагають Олені з ремонтом будинку. “Просто вікна поміняли, старі вже протікали”, — сказала вона по телефону. Я не надала цьому значення. Але коли через місяць я приїхала до батьків і побачила, як будівельники утеплюють фасад, у мене всередині щось клацнуло.
— Мамо, а що це за ремонт? — спитала я, намагаючись тримати голос спокійним.
— Та Олена з Богданом хочуть, щоб усе було гарно. Ми ж іще живемо тут, то вирішили допомогти, — відповіла Галина Іванівна, уникаючи мого погляду.
— А за чий рахунок? — я не втрималася.
— Ну, за наш, звісно. Але це ж наш будинок, поки ми тут, — вона знизала плечима, ніби це було щось буденне.
Я повернулася додому і розповіла все Сергію. Він спохмурнів.
— Інно, це не наша справа, але… якщо вони роблять такий ремонт, то будинок уже коштує не три мільйони, а всі чотири. І ти розумієш, що половина цієї різниці — це твої гроші, які вони просто так віддали Олені?
Я кивнула, відчуваючи, як у горлі росте клубок. Сергій мав рацію. Ремонт, який оплачували батьки, значно підвищив вартість будинку. А це означало, що Олена отримала не просто будинок, а ще й додаткову вигоду, яку мала б розділити зі мною. Я намагалася заспокоїтися, думала, що, може, перебільшую. Але наступного разу, коли ми приїхали до Черкас, я побачила нову альтанку в саду, сучасну кухню і навіть нову огорожу. Усе це коштувало сотні тисяч гривень. І все — за рахунок батьків.
Я вирішила поговорити з Оленою. Ми зустрілися у Вінниці, у затишній кав’ярні біля Соборної. Вона замовила латте, я — трав’яний чай, бо відчувала, що нерви на межі.
— Олено, скажи чесно, ти знала, що батьки платять за весь цей ремонт? — я дивилася їй прямо в очі.
Вона зніяковіла, відвела погляд.
— Ну, так… Вони самі запропонували. Сказали, що хочуть, щоб будинок виглядав як новий, поки вони там живуть.
— Але ж це твій будинок, Олено. Ти мала б платити за ремонт. А так виходить, що вони підвищують його цінність за їхні гроші, а я отримую лише те, що мені дали спочатку.
— Інно, ти ж отримала півтора мільйона! Хіба цього мало? — її голос став різкішим.
— Мало чи не мало, але це несправедливо. Якби будинок залишився таким, як був, я б не мала питань. Але зараз ти отримуєш набагато більше, ніж я.
Олена зітхнула і відвернулася. Я відчула, що вона щось недоговорює. І тоді вона сказала:
— Інно, я не хотіла тобі казати, але… батьки ще раніше дали нам із Богданом гроші на квартиру у Вінниці. Вони не хотіли, щоб ти знала.
Я відчула, як земля попливла з-під ніг. Отже, Олена не просто купила квартиру, як вона розповідала. Батьки допомогли їй фінансово, а мені про це ні слова. Я сиділа, не знаючи, що сказати. У голові крутилися думки: чому вони так зі мною? Чому приховували? Чи я для них менш важлива?
Наступні тижні я намагалася тримати себе в руках. Сергій радив поговорити з батьками, але я не могла зважитися. Кожна розмова з мамою чи татом закінчувалася якимись загальними фразами, і я відчувала, що вони уникають теми. Я почала згадувати дрібниці: як Олена завжди була ближчою до батьків, як вона довше жила з ними, як вони частіше хвалили її успіхи. Може, я сама собі це вигадала, але відчуття несправедливості росло.
Одного вечора я сиділа на кухні, дивлячись на наші старі сімейні фото. Ось ми з Оленою маленькі, бігаємо по саду в Черкасах. Ось ми з Сергієм на весіллі, а батьки усміхаються поруч. Я завжди думала, що наша сім’я — це про любов і підтримку. Але тепер я відчувала, що мене обдурили. Не лише Олена, а й батьки. Вони приховали від мене правду про квартиру, про ремонт, про все.
Я знаю, що сімейні стосунки важливіші за гроші. Але як мені пробачити цю брехню? Як поговорити з батьками, щоб не зруйнувати те, що між нами є? І головне — як жити з відчуттям, що твоя сім’я тебе зрадила?
А як би ви вчинили на моєму місці?
