Жінка ніколи не прощає образ, просто помсту відкладає на потім. На цю ситуацію можна дивитися по-різному, у кожного своє життя і своє бачення.
Село переполошилася від звістки: Анна подала на розлучення. Баби подейкували, хто на що здатний. Гадали про причини по-різному. Припущення були різні. Джерело
Здавалося, чого розлучається? Андрій працьовитий чоловік, не пuячuть, і навіть не кyрить. До людей завжди добродушний. Куди допомогти покличуть, ніколи не відмовляє, в роботі найперший. І на тобі, … чимось Анні не догодив, стільки років прожили.
Дочка Віра вже майже доросла. Красуня, по вулиці пройде, ніби сонечком освітить.
Деякі засуджували Анну, інші шкодували Андрія. Але, чужа сім’я – темний ліс.
А Анна, як дружина, молодець. Андрій у неї завжди чисто одягнений, випрасуваний, ну, в загальному, доглянутий мужик. Зі свекрухою на кшталт ладила. Скандалів як таких не чули.
Сама скромна, доброзичлива. Хата чиста, худоба гладка. Яка муха вкусила бабу, село не зрозуміє. Баби до Анни з розпитуваннями, та обриває розмови, так і не сказала нічого путнього про причину розлучення.
Андрія розпитували, той сам не зрозуміє. Намагався поговорити з дружиною, Анна ні в яку – розлучення і все. У Віри цікавилися, та тільки плаче, каже, маму просила одуматися, а вона тільки повторює – виростеш, зрозумієш.
Пройшов місяць, який дається на роздуми, поїхали Анна з Андрієм в район і привезли папір про розірвання шлюбу «через несумісність характерів!». Ось і все.
Будинок розділили на три частки. Дві частки Анні з донькою дісталися, третина Андрію. Андрій, страх як образився, подарував свою частку дочці, а сам в старий батьківський будинок повернувся. Час йшов. Анна, як жила-працювала, так і продовжувала, а Андрій на заробітки подався, каже, не можу в селі залишатися, де все про минуле нагадує.
Два місяці на роботі, місяць вдома. Надумав доньці гроші виділяти, дружина ні в яку, від аліментів відмовляється, не бере. Андрій з жалю став попuвати.
Приїде з вахти і в пuятику. Пів села у нього в хаті, гульня йде. Поїде на вахту, все затихає, до наступного Андрієвого повернення. Баби вже до Анни делегацією ходили, просили, щоб чоловіка втихомирила, мовляв, нема чого мужиків спoювати.
Та мало не палицею з двору не гнався, кричала, що тепер Андрій їй ніхто і звуть його ніяк. Було пів печалі, тепер повною бідою обернулося.
Незлюбили бідолашного жінки сільські, корінь всіх сімейних бід побачили в ньому, мовляв, пoїть їхніх чоловіків. Куди податися мужику? Продав будиночок і зовсім переїхав. Стихло село, вляглися пристpaсті.
Минуло кілька років. Дочка Віра заміж вийшла за якогось військового, той її відвіз десь далеко. Весілля пишне було. Андрій почув про заміжжя дочки, цілу купу грошей їй перевів, і на гулянку вистачило, та на придане теж. Анні невтямки, звідки у Віри стільки грошей, та відмовки каже, мовляв, наречений дав.
Вона заспокоїлася. Але ж, не дивлячись на заборони матері, Віра підтримувала зв’язок з батьком. Гаразд, мобільники є. Годинами розмовляла з ним, всі радощі й прикрощі розповідала. Хотіла на торжество запросити, Анна на диби, незважаючи на вмовляння доньки, … ні і все!
Весілля пройшло, молоді поїхали в далечінь далеку. Залишилася Анна одна. Потяглися одноманітні дні. Пусто в будинку, самотньо. Сусідки заглянуть іноді по бабських справах і знову порожнеча.
Одна радість Віра з онуком приїде влітку, будинок відразу оживає. Але, знову ж таки це ненадовго, поки відпустка не закінчиться.
Якось раз Анна з Вірою сиділи за вечірнім чаєм. Онук вже спав, поклали його в кімнаті. Матері сумно було, вранці Віра їхала, квиток уже в кишені. На Анну накотилася передвід’їздна туга. Дочка, відчуваючи стан матері, заспокоювала її:
– Гаразд, мамо, на наступний рік знову приїду, як раз, може бути, буду в декреті, Колька другого сина просить. Згодна?
– Звичайно, згодна, – засяяла сумною усмішкою мати, – але це ж на наступний рік, а до цього одній сидіти в порожній хаті.
Читайте також: -Не з своєї дитини і не з себе. З неї! Ти, і тільки ти можеш змінити долю вашого роду, якщо подаруєш їй тепло і ласку
– От, якби тато був, – обережно сказала Віра, чекаючи реакції матері.
– Був би, та нема.
– А навіщо розлучилася, ти ж не пояснила, скільки років пройшло?
– Ой, дочко, ніби й причина дрібна, а як кілок у сеpці стирчить, – раптом розговорилася мати, – заміж за нього по любові вийшла. Так любила, так любила!
Я ж дитбудинку, без батьківської ласки зросла. А він такий добрий, з ласкою в погляді. І він мені у великій любові зізнавався.
Кинулася як у вир. Весілля відіграли, та й яка там весілля. Розписалися в загсі, ввечері гулянку влаштували. Чоловікові близькі родичі, так сусіди з обох країв. Я адже сирота, безприданниця, рідних немає, чого гроші витрачати, так сказала твоя бабуся, мати Андрія.
Ох, і сувора була пoкійниця. Ніколи не лаялася, не сварилася, тихим голосом говорила, а так скаже, ніби ножем різaне та й сіллю посипе. Все якось не по її було, на кожному кроці шпиняє.
Я вже мовчу, ні слова поперек, лащилася до неї «мамо, матусю», а вона мені у відповідь, яка я тобі матуся, клич Софією Миколаївною.
Ох, як гірко мені було. Ніякої допомоги. Я до Андрія, він же з досадою говорив, що в бабських пристpaстях він не мастак, самі розберетеся, відвернеться і хропе.
З першого дня, ніяких тобі ніжностей, ні подарунків, ні розмов задушевних, свекруха все відмовляла синка, нічого дружину балувати. Мовляв, чим суворіше з нею, тим любити сильніше буде.
Андрій у всьому слухався маму, що скаже, те і зробить. А щоб зі мною порадитися або я що підкажу і на слух не приймав. «Мама сказала і все».
Набридло якось раз, ну і сказала проти свекрухи, так вона пішла Андрію наскаржилась в сім мішків гречаної вовни, він увечері при всіх сказав, щоб я шанобливо ставилася до його мами, і ще додав «Дружину я собі знайду, а от матері більше не буде , так що думай».
Я і це проковтнула, хоч і до того мені гірко стало, та ще Софія Миколаївна додала, злорадний погляд кинула на мене, ніби говорила, ну що … з’їла? Це мені потім люди добрі сказали, виявляється, свекруха за свого Андрійка іншу дівку ладила, дочка подружки, а тут я встряла, ось і помстuлася мені.
І це нічого, незабаром ти наpoдилася. Клопоту додалося. Софія Миколаївна начебто подобрішала. З тобою раз у раз посидить, поки я там домашні справи перероблю.
Вже сподіватися стала, може все владнається, заживемо, як люди добрі. Та не знала, що вовчі ягоди ще попереду. Напоумив мене нечистий шубу купити. Чоловік ніколи таких подарунків не зробить. На доньку грошей не шкодує, а на мене ні-ні. Але ж і мені хочеться нарядів, адже ще не стара.
Ну, купила, купила. Похвалилася. По селу пройшлася. Повернулася, вся така радісна. День хороший, зимовий, морозець такий свіжий.
А вдома свекруха на мене, куди гроші ділися, що вона на поxoрон збирала. Я зроду чужі гроші не брала. Вона в голос, Андрій повернувся, та йому плакатися, мовляв, полюбуйся, дружина її гроші поxoронні взяла і шубу купила, безсовісна.
Я скам’яніла, як стовпом встала, так і стою, розгубилася, ні слова не можу вимовити від образи. Чоловік до мене, це правда, а я мовчу. Свекруха його підбиває, вона, … це вона, бачиш, мовчить, сказати нічого, злодійка. Тут чого ніколи не пробачу, Андрій вдaрuв мене по щоці, і сказав, щоб я шубу здала назад в магазин, а гроші його мамі повернула.
Такої зради я від нього не чекала. Рідну дружину злодійкою вважати. З того дня і пройшла моя любов до нього, заради тебе, Віро, залишилася. Куди піду з тобою, кута немає приткнути, ні друзів, ні рідні.
Всю ніч проплакала в лазні. Там і заснула. На ранок прокидаюся від голосу свекрухи, та прийшла мене будити: «Чого в лазні ночуєш, як бродяжка, або в хаті місця немає, а гроші знайшлися, просто переховала, та забула куди, виявляється, завалилися з наволочки за ліжко і не побачила я їх, понишпорив , а ось вони. Ну, слава Богу, давай чоловіка годуй, йому на роботу».
Хоч би вибачилася. Андрій за сніданком вибачення просив, та я все відмовчувалася. Ось встромився нiж у сеpце і ворушиться від кожного його слова.
Ну, треба, далі жити. Начебто пробачила розумом, а сеpце плаче. Незабаром свекруха занедужала. Швидко її хвороба скрутила. Півроку не пройшло, знесли на цвuнтар.
Що гріха таїти, зраділа я її смepті. Думала, що без неї Андрій господарем відчує себе. Та тільки помилилася я. Стало ще гірше. Щоб я не робила, він подивиться і каже «Мама не схвалила б це», «Мама так не зробила б», ну в загальному, в усьому свою маму в приклад ставив. Ну, зовсім ніякого проходу не стало.
«Та пішло воно все на світі. Немає моїх сил більше. Немає мужика і цей не мужик. Ніяк з «маминого віку» не вийде». І подала на розлучення.
Все інше – знаєш. Нікому не говорила, дочко, одній тобі відкрилася. І ти мовчи, нічого іншим наші сімейні справи полоскати. Ну, давай спати, завтра рано вставати.
– А якби тато повернувся, прийняла б назад?
– Ні, дочко, – подумавши, відповіла Анна, – одного разу зрадив, …!
– Але ж він просив мене поцікавитися може, вдасться склеїти розбиту чашку?
– Ні, порвану мотузку, скільки НЕ в’яжи, все одно вузол буде, так і передай йому.
– Ой, мамо, боюся за тебе, залишати боюся, а раптом що, … а я на іншому кінці світу.
– Нічого, доню, я ще поскриплю. Ну, давай лягай і гаси світло.
Ніч пройшла швидко. Вранці Анна проводила доньку, поплакала на прощання. Повернулась і пішла поратися по домашнім справам.
Так, жінка може пробачити багато, але зраду … ніколи.
