fbpx
життєві історії
Ірина хотіла увірватися в кімнату, вчепитися нігтями в зрадника чоловіка і в суперницю. Але ноги раптом стали ватяними. «За що?» – металося в голові. І шість років шлюбу як одна мить пронеслися перед її очима

Не наpoдивши коханому дитину, Ірина стала бабусею для його дочки. Кажуть, доля – лиходійка. Ніколи не знаєш, які каверзи вона припіднесе. Ось і Ірина навіть в стрaшному сні не уявляла, що таке може трапитися з нею. І раптом одного разу як грім серед ясного неба пролунав телефонний дзвінок. За матеріалами

– Знаєте, де зараз ваш чоловік? Він у коханки. Адресу запишіть.

Вулиця та номер будинку виявилися знайомими. Це був один з сімейних гуртожитків, де її Коля підробляв електриком. Та й самі вони колись там проживали, поки не дали квартиру. Ірина ще довго стояла в заціпенінні, не розуміючи, що відбувається. Її улюблений і рідний Коля зараз в обіймах іншої жінки? Не може бути! Адже він так любить її і дітей. Це, напевно, чийсь злий жарт. А може помилка? Ні, треба перевірити. Думки плуталися, а ноги несли самі собою.

– О, Ірина … Привіт! Яким вітром? – розпливлася в усмішці чергова на вахті.

Нічого не відповівши, Ірина пройшла в хол. «І навіщо я тут? Ідіотка! »- картала вона себе, піднімаючись на другий поверх. За час її відсутності в сімейному гуртожитку мало що змінилося. Все так же пахло борщем, долинали дитячі голоси. Ірина підійшла до кімнати, яку назвала їй жінка. Серце шалено закалатало. Ірина мимоволі доторкнулася до дверей. Опинившись незамкненими, вони прочинилися, і Ірина побачила напівгoлoго Миколу.

Збентежена, вона не знала, що робити. «Зрадник!» – Ірина хотіла увірватися в кімнату, вчепитися нігтями в зрадника чоловіка і в суперницю. Але ноги раптом стали ватяними. «За що?» – металося в голові. Вражена, ображена, вона вискочила з гуртожитку, не розуміючи, куди йде. «Як же таке могло статися?» – думки плуталися в голові.

І шість років шлюбу як одна мить проносилися перед її очима. Ось вона – студентка 5 курсу, і Микола – вже дорослий 30-річний чоловік. Весілля, народження сина, дочки. Ірина вважала і свято вірила, що Коля любить її також безмежно і віддано, як і вона.

Ірина і не помітила, як опинилася у себе в квартирі. Раптово все тут стало чужим і непотрібним. Життя руйнувалося, немов картковий будиночок. Образа, злість, відчай, – все перемішалося в ній. «Як він міг?» Задзвонив телефон. Почувши голос подруги, Ірина розридалася:

– У Колі є коханка. Я не витримаю цього. Не прощу.

– Гаразд, дуpна, не реви, заспокійся. Так всі живуть. Розплющ очі. Думаєш, мій святий? Терпи заради дітей.

– Ні я не зможу. Це не чесно. Я так йому довіряла. Як тепер жити ?!

В той день Микола прийшов пізно, напiдпитку. «Нам треба поговорити», – Ірина намагалася бути стриманою. Сльози вона вже встигла виплакати, – в її очах залишилася лише бiль.

– Я все знаю. Я була там.

Микола не став виправдовуватися. «Хочеш, подавай на розлучення, – процідив він крізь зуби.

Ірина не скоро звиклася з роллю розлученої жінки. Але вона зовсім не відчувала себе самотньою. Головна радість у неї в житті залишилася. Це були її діти – Костик і Юленька. Вони не давали Ірині розслабитися, розклеїтись, роблячи її сильною. А ще кілька десятків тямущих пар очей на уроках української мови і літератури. Ірина знала, що їй необхідно триматися. Ніхто не повинен здогадатися, що діється в її промоклій душі

Це були вісімдесяті роки. Тоді, під час стрaшного дефіциту, в місті, немов гриби після дощу почали з’являтися кіоски з усякою всячиною. Ось туди-то і влаштувалася в нічну зміну Ірина. На одну зарплату вчителя хіба могла вона прожити з двома маленькими дітьми? Ну а жебрацькі аліменти зовсім не рятували ситуацію.

Увечері, нагодувавши і уклавши дітлахів спати, Ірина вирушала на другу роботу, захопивши з собою для перевірки зошити. Ночами народу особливо не було, так що Ірі хоч уривками, але все ж таки вдавалося поспати прямо за прилавком. Так, власне, і жила вона: крутилася як білка в колесі, повністю забувши про те, що вона жінка, до того ж ще молода і красива.

Той пізній вечір, коли Ірина приступила до свого чергування в кіоску, нічим не відрізнявся від сотень інших. Покупців було мало. Перевірені зошити вже лежали в сумці. Ірина ж прокручувала в голові справи буденні. «У Костика штани зовсім обтріпалися, Юля нову сукню просить. А до зарплати ще ой як не скоро. Доведеться самій шити ».

– Дівчино, мені б ось цю пляшечку, – голос покупця відволік її від життєвих думок.

Ірина взяла гроші і, простягаючи товар, раптово зачепилася поглядом за неймовірну синь очей. Немов чисте-чисте небо, без жодної хмарини, раптом саме спустилося до неї на грішну землю.

– Дівчино, ви чому така сумна? Красива жінка не повинна засмучуватися. Можна, я буду приходити до вас частіше?

Ірина знизала плечима. Чоловік пішов, залишивши невидимий магнітик, що зачепив серце жінки. Володимир, так звали хлопця, тепер кожен раз став приходити до Ірини на роботу. Непомітно їх дружба переросла в близькі стосунки.

Володимир швидко знайшов спільну мову з її дітьми. Так в будинку оселилося тепле щастя, та й Іру було не впізнати. Вічно, яка поспішала кудись, затуркана, вона засвітилася, заново відчувши смак до життя. Їй тридцять два, йому двадцять чотири. Яка дрібниця. Хіба це могло перешкодити їм любити один одного?

Йшли роки. Діти підростали, змінювався час, а разом з ним і життя. Якось до Ірини заявився колишній чоловік. Злегка обшарпаний, без колишнього шику і лиску, з посивілим скронями і погаслими очима. Він згадував, як колись її любив. Любив і дітей, але по дурості втратив. А ось тепер він нікому не потрібен: ні жінкам, яких вже перелюбив, ні другій дружині, якій весь час було мало його грошей.

– Невже ти все зрозумів, Коля? Знаєш, але ж ми тебе чекали. Але не тепер. Не ходи до нас більше. Діти давно виросли. Зараз і ти їм не потрібен. Та й мені теж.

Микола пішов, а Ірина довго дивилася йому вслід, нічого крім досади не відчуваючи. Її серце давно загоїлось. Зріла, розумна жінка вже знала собі ціну. Правда не все в житті складалося, як хотілося. Ірина досі не виходила заміж. Зовсім не так уявляла вона свої стосунки з Володею. А може причина була в тому, що спільних дітей у них не було? Вона часто картала себе за те, що побоявшись, таки не наpoдила дитинку.

Не наpoдила вона, наpoдила інша. Володя не відразу зізнався Ірині, що у нього буде дитина. Ту історію про молоду жінку Галю, котра приїхала з села, яку Володя по своїй душевності поселив у себе, Ірина знала достеменно. Володя тоді працював разом з Галею. Він – водієм автобуса, вона – кондуктором. Бідолаху вигнав чоловік. Ну куди їй було діватися з малолітньою дитиною? Ірина сама підгодовувала її, приносячи обіди і вечері на двох. Чекала на зупинці автобус, навіть речі свої віддавала. Хто ж знав, що все так обернеться?

Читайте також:– НАВІЩО ТИ МЕНІ ДЗВОНИШ? НА ГОДИННИКУ ДРУГА ГОДИНІ НОЧІ. – ЩОБ СКАЗАТИ, ЩО Я ТАК ЧЕКАВ ЦЬОГО ДНЯ З ТОБОЮ, АЛЕ НЕ ДОЧЕКАВСЯ. ТОБІ ВЕСЬ ЧАС БУЛО НІКОЛИ. БІЛЬШЕ Я НЕ ЗМОГЛА ЗАСНУТИ ДО РАНКУ. ДУМАЛА ПРО ТЕ, ЯК МИ ЖИЛИ, КУДИ ПОСПІШАЛИ, ЯК ЛЮБИЛИ І ЧОМУ ТАК БЕЗДАРНО РОЗТРИНЬКАЛИ ЦЮ ЛЮБОВ

Згодом Володя став рідше бувати у Ірини, посилаючись на невідкладні справи. А незабаром у нього з’явилися і певні обов’язки. Володя допомагав Галі, займався з її донькою. А Ірина його любила і продовжувала чекати, відмовляючи в залицяннях інших чоловіків.

І тільки, коли у Володі наpoдилася дочка, як дві краплі води схожа на тата, зрозуміла, що це кінець. Однак вона помилялася. Володя знову став до неї приходити, але вже зі своєю дочкою. Ірина їх з радістю приймала, віддаючи весь свій вільний час.

Намагалася нагодувати смачненьким, подарувати Світлані нову іграшку, пограти. Їй здавалося, що мати про дитину особливо не дбала. А Ірина давно мріяла про власних онуків, яких їй ще не встигли подарувати діти. На той час вони виросли і розлетілися хто куди. Костянтин поступив на військову службу за контрактом, Юля поїхала вчитися в столицю.

Володя, здавалося, шкодував про те, що трапилося, переживав про своє, як він говорив, невдале життя.

– Ти пробач мені, Іринко. Не можу я без тебе. Тягне мене сюди, хоч ти трісни!

Говорив, що Галка його дуpна і неохайна, і що одружуватися він на ній не думає. Просто дуже хотів дитину, свою.

– Твої діти, Ірочка, для мене теж рідні, але це ж не те. Ти зрозумій мене правильно.

Ірина намагалася зрозуміти Володимира. Адже діти тут ні до чого. Та й як не любити його доньку Світлану, цей блакитноокий білявий скарб?

Її роздуми перервав стук у двері.

– А ось і ми!

Світланка щодуху кинулася до Ірини. І від щирих обіймів цієї дитини вмить зникли всі життєві негаразди. «Та ти моє чудо!» – посміхнулася жінка. А та раптом видихнула: «А ти моя найулюбленіша бабуся. Я тебе сильно-сильно люблю. Ось так! »І чисті визнання цієї крихти вмить викреслили з серця всі інші пояснення в любові. Ірина ще раз посміхнулася, – що ж, життя триває…

Фото ілюстративне, з відкритих джерел

Related Post

facebook