– Іринко, ти бачила, як мама гуляла з тим Андрієм на Ринку? – обурено запитав Тарас, кинувши ложку на стіл. Я мовчки кивнула, відчуваючи, як у середині мене наростає напруга від змін моєї свекрухи, які розколюють нашу сім’ю. Її нове життя обіцяло ще більше неспокою.
Я стояла на кухні, миючи посуд після вечері. За вікном гудів вечірній Львів, а в квартирі було тихо, лише гудіння холодильника порушувало тишу. Моя свекруха, пані Олена, змінилася. Після того, як її чоловіка, мого свекра, не стало, щось у ній надломилося, а потім розквітло. Я не знала, чи захоплюватися її сміливістю, чи відчувати сором за те, як вона поводиться.
Спочатку зміни були ледь помітні. Вона купила собі яскраво-синю сукню, хоча раніше носила лише сірі чи бежеві відтінки. Потім записалася на танці – не якісь там бальні, а сучасні, де молодь крутиться під гучну музику. А ще вона завела профіль в Інстаграмі й почала викладати фото з прогулянок Карпатами чи кав’ярень у центрі міста. Я дивилася на ці зміни з подивом, але в середині мене щось стискалося.
У нас із чоловіком, Тарасом, було двоє дітей – Соломія, восьми років, і маленький Назар, якому щойно виповнилося чотири. Ми жили в двокімнатній квартирі на Сихові, яку ще виплачували в кредит. Я працювала бухгалтеркою в невеликій фірмі, Тарас – інженером на заводі. Життя було стабільним, хоч і не без турбот. Пані Олена завжди була для нас опорою. Вона забирала Соломію зі школи, коли ми затримувалися, готувала голубці чи вареники, які діти обожнювали. Вона ніколи не просила нічого для себе. Але після втрати свекра все змінилося.
Перші місяці вона була тихою, майже невидимою. Ми з Тарасом щотижня приїжджали до неї на Франківський район, привозили продукти, намагалися підтримати. Вона посміхалася, але очі були порожні. Я обіймала її, відчуваючи, як вона тремтить, хоч і намагалася це приховати. А потім, десь через рік, вона раптом ожила.
Вона пофарбувала волосся в каштановий колір із золотавими пасмами. Почала ходити на танці, а згодом – на курси англійської. Одного разу я побачила її в центрі міста, на площі Ринок, у модних джинсах і з яскравим шарфом. Поруч із нею йшов чоловік – років на п’ятнадцять молодший. Вони сміялися, і я відчула подив. Соломія, яка була зі мною, запитала:
– Мамо, чому бабуся так сміється з тим дядьком?
Я не знала, що відповісти. Відтоді ситуація почала мене бентежити. Тарас уникав розмов про це, але я бачила, як він хмурився, коли пані Олена розповідала про свої нові захоплення. Його сестра, Христина, була відвертішою. Вона телефонувала мені й обурювалася:
– Це несерйозно! Бабуся, а поводиться, як дівчисько! Сусіди вже пліткують, що вона гуляє з якимось Андрієм, який ледве старший за її сина!
Христина була заміжня з Романом, і вони жили в Залізничному районі. Їхня донька, Марта, часто гралася з нашою Соломією, і я знала, що Христина любить усе контролювати. Вона вважала, що пані Олена “губить репутацію сім’ї”. Я намагалася захищати свекруху, але в середині мене з’являлася тріщина. З одного боку, я не могла засуджувати її за бажання жити. З іншого – мені було ніяково, коли сусіди перешіптувалися, а діти ставили незручні питання.
Одного вечора, коли я готувала борщ, Тарас зайшов на кухню і сів за стіл. Він виглядав стомленим після роботи.
– Бачив сьогодні маму, – сказав він, крутячи в руках ложку. – Вона була в кав’ярні на Підвальній. З тим Андрієм. У неї був такий вигляд, ніби їй двадцять п’ять. Це вже занадто.
Я зітхнула, розмішуючи бульйон.
– Тарасе, вона має право на своє життя. Може, вона просто хоче бути щасливою?
Він глянув на мене, ніби я сказала щось дивне.
– Щасливою? Вона була щасливою, коли пекла пиріжки для дітей і сиділа з Назаром, коли ти була на курсах. А тепер? Сусіди питають, що з нею не так. Христина вчора дзвонила, казала, що це ганьба.
Я відчула, як ложка в моїй руці стала важчою. Я поставила її на стільницю.
– А що, якщо їй набридло бути тільки бабусею? – тихо сказала я. – Вона ж не тільки твоя мама. Вона – людина.
Тарас мовчав. Потім встав і пішов до вітальні. Я чула, як увімкнувся телевізор.
Через кілька днів я зателефонувала пані Олені й запропонувала зустрітися. Вона запросила мене до себе. Її квартира на Франківському районі змінилася: на стінах з’явилися картини з яскравими пейзажами, на столі – нова скатертина з вишивкою. Вона налила мені трав’яний чай, а сама взяла чашку з кавою. Її нігті були пофарбовані в ніжно-рожевий колір, а на шиї висіла тонка срібна підвіска.
– Ви гарно виглядаєте, – сказала я, намагаючись звучати щиро.
– Дякую, Іринко, – посміхнулася вона. – Ти теж.
Я вагалася, не знаючи, як почати.
– Олено Іванівно, я не хочу вас образити, але Тарас і Христина… вони хвилюються. Кажуть, що ви дуже змінилися. І люди говорять…
Вона поставила чашку на стіл і подивилася на мене. Її очі були спокійними, але в них проглядала сила.
– Іринко, я пів життя жила для інших. Для чоловіка, для дітей, для вас усіх. А тепер я живу для себе. Хіба це погано?
Я не знала, що відповісти. Її слова звучали так просто, але в середині мене вони викликали суміш подиву і… заздрощів? Я слухала, як вона розповідала про танці, про поїздку в Буковель із друзями, про Андрія, який виявився викладачем мистецтва. Вона сміялася, згадуючи, як вони разом малювали пейзажі на пленері. А я думала: коли я востаннє робила щось для себе?
Я вирішила влаштувати сімейну вечерю, щоб помирити всіх. Запросила Тараса, Христину з Романом, пані Олену і навіть Андрія. Діти раділи, бо любили, коли бабуся приходила. Але я відчувала напругу. Христина написала мені, що не мовчатиме, якщо щось їй не сподобається. Тарас був мовчазний, а Соломія питала, чому бабуся тепер завжди така весела.
Пані Олена прийшла вчасно. На ній була смарагдова блуза і джинси, які виглядали стильно, але не зухвало. Андрій був поруч – високий, у светрі пастельного кольору, з легкою усмішкою. Він привітався з усіма, але я помітила, як Христина стиснула губи, а Роман відвів погляд.
Ми сіли за стіл. Я приготувала улюблені страви: борщ, вареники з картоплею, узвар. Спочатку розмова йшла мляво. Соломія розповідала про школу, Назар хвалився новою іграшкою. Але потім Тарас не витримав.
– Мамо, може, поговоримо? – сказав він, відсуваючи тарілку.
– Ми ж розмовляємо, – відповіла пані Олена, спокійно беручи шматочок хліба.
– Я серйозно. Ці твої зміни… Ти бачиш, як це виглядає? Сусіди говорять, діти питають. Хіба тобі байдуже?
Вона поклала хліб і подивилася на нього. Її голос був рівним, але твердим.
– Тарасе, я доглядала за тобою і Христиною все життя. Я варила вам борщі, прала, водила в садок. А тепер я хочу пожити для себе. Ви вже дорослі. Чому вам так важко це прийняти?
Христина різко встала.
– Мамо, це не про нас! Це про те, що ти робиш із собою! Цей Андрій, ці танці… Люди сміються!
Андрій мовчав, але я помітила, як він стиснув виделку. Пані Олена встала.
– Дякую за вечерю, Іринко. Ми підемо.
Вони вийшли, а за столом запала тиша. Соломія тихо запитала:
– Мамо, чому бабуся пішла?
Я не могла відповісти. У середині мене все стискалося.
Наступного дня я поїхала до Христини. Вона зустріла мене на кухні, де готувала каву.
– Це вже не криза, це абсурд, – сказала вона, розмішуючи цукор. – Цей Андрій її просто використовує. Або це щось із психікою. Іншого пояснення немає.
Я дивилася у вікно, слухаючи її слова. Але в голові крутилася думка: а що, якщо пані Олена права? Що, якщо вона просто хоче жити? І чому я відчуваю, що заздрю її сміливості?
Минуло кілька тижнів. Пані Олена продовжувала жити своїм життям. Вона виклала в Інстаграмі фото з Андрієм на прогулянці в Стрийському парку. Я бачила, як вона сяяла. Тарас усе ще обурювався, Христина перестала дзвонити матері, а я… я не знала, що думати. Одного вечора, коли діти спали, я сіла на диван із чашкою чаю і задумалася. Коли я востаннє робила щось, що приносило мені радість? Не для дітей, не для Тараса, а для себе? Чому я так боюся змін, які бачу в пані Олені? І чи маю я право її засуджувати?
Ці питання не давали мені спокою. Чи зможемо ми з Тарасом і Христиною прийняти нову пані Олену? Чи вдасться нам зберегти сім’ю, не змушуючи її відмовлятися від себе? І чи знайду я в собі сили зробити крок до власної свободи?
