Звісно, мені тепер соромно за цей вчинок, але що поробиш. Все так реально сходилось.
Іван частенько їздив з друзями на риболовлю. Звідти завжди привозив хорошої рибки, дома сам її чистив, готував. Я ніколи проти його “любові” не була. Але це до пори до часу. В неділю чоловік з самого ранечку поїхав, побажавши мені гарного дня. Я тоді була ще при надії. Щоб не сумувати, поїхала до торгового центру. І тут диво, друг, з яким мій Іван поїхав, прогулюється з дружиною під ручку.
Жити довелося перший рік у його мами, – розповідає Віра, – ми з Іваном через 7 місяців після весілля однокімнатну квартиру придбали. Навпіл, недорого, але вона вся така страшна була, так що ремонт робився довго, добре, що тато мій допомагав.
Автівки у Віри, і у її чоловіка були. Не нові, але на ходу. Продавати їх заради того, щоб купити квартиру побільшу або новішу, подружжя не бачили сенсу: багато за них не виручити, а колеса сильно полегшували життя.
– Спільної мови ми зі свекрухою Ольгою Володимирівною так і не знайшли, – говорить Віра, – мені все здавалося, що вона прагне чоловіка від мене відірвати, а вона в мені бачила загарбницю, що прийшла на її територію в спробі відібрати найцінніше – синочку ненаглядного.
Давай у моїх батьків поки поживемо, – запропонувала Віра чоловікові після весілля, – у них двокімнатна, брат мій давно самостійно живе.
– В прийми не піду, – категорично заявив чоловік, – у тебе і мама, і тато, а у мене тільки мама, і я чоловік. Вже краще квартиру орендувати.
Віра подумала, порахувала: на квартиру не вистачає зовсім трохи, та потім ремонт робити, та меблями треба обзавестися, ні, орендувати – не варіант. Спробуємо пожити зі свекрухою.
– Синочок, – кликала увечері Ольга Володимирівна Івана, – вийди на хвилинку, мені тебі щось сказати треба.
-Синочок, – зверталася мама до сина в вихідний, коли Віра з чоловіком збиралися їхати до друзів, – відвези мене до тітки Стефи. А Віра нехай поки одна їде, машин же у вас дві.
– І все таким розчулено-тихим голосом, – каже Віра, – я зубами скриплю, а причепитися ні до чого: мама ж, вона ж виключно ввічлива і коректна. Так що до кінця нашого спільного проживання я маму чоловіка тихо не любила.
Після того, як чоловік і жінка стали жити окремо, Віра нервувати не перестала: то свекруха прийде невчасно, то принесе їжу, немов вона, Віра, чоловіка свого зовсім не годує, то забере сорочки чоловіка, щоб ґудзики пришити.
– А я не безрука, – вимовляла Віра, – у мене просто часу немає. Та й ти сам міг пришити ці ґудзики. Так ні ж, твоїй мамі треба обов’язково зробити вигляд, що я погана дружина і господиня. А її бідний синочок ходить недоглянутий.
Одним словом, Ольга Володимирівна поступово в будинку молодих і зовсім перестала бувати.
– До матусі зібрався?, – всякий раз єхидно питала Віра чоловіка, коли він збирався у вихідний день відвідати маму.
-Я на третьому місяці була, – згадує Віра, – коли чоловік в неділю сказав, що домовився з друзями поїхати за місто на риболовлю. Компанія там чисто чоловіча, так що я відпускала чоловіка легко. Рибу привозив, чистив і смажив сам.
Тільки на наступні вихідні чоловік теж на риболовлю зібрався.
– Він поїхав, а я в торговий центр вирішила з’їздити, – розповідає Віра, – і тут – бац, один чоловіка, той самий, з яким він рибалить в даний момент. Йде він, з дружиною і маленькою донькою, по магазинам прогулюється. У мене в очах потемніло: дружина при надії, а чоловік наліво?
Віра ледве-ледве стрималася, щоб не влаштувати Івану істерику. Весь тиждень терпіла, списуючи своє напружене мовчання і червоні очі.
– Я з Нестором на риболовлю хочу, – попередив чоловік в суботу ввечері, – встану рано, на світанку половимо, до обіду повернуся.
– Всю ніч я не спала, – каже Віра, – чоловік за двері і я бігом одяглася, стрибнула в автівку. Звісно я не побачила в який бік він поїхав. Відразу додуматися і пошукати телефон чоловіка через додаток я не здогадалася, тільки потім до мене дійшло.
Чоловік був дійсно за містом, тільки не біля річки, а в лісі. Віра під’їхала і встала недалеко від його автівки.
– Що в моїй голові за цей час крутилося, – каже вона, – краще не згадувати. Сиджу в засідці, на голові хустка, на очах окуляри темні. З-під окулярів сльози котяться. Прям як в кіно про шпигунів. Я б і посміялася, та не смішно було.
Години через дві з лісу вийшли двоє: Іван і жінка. З кошиками, повними грибів, і чоловік Віри дбайливо її за лікоть підтримував.
– Вони спиною до мене були, – каже Віра, – зі спини я їх і наздогнала.
– Віра! — здивувався Іван, обернувшись.
– Віра? – здивувалася Ольга Володимирівна, гублячи кошик з грибами.
– Я від полегшення, що мій чоловік не завів іншу, – каже Віра, – розревілася прямо на місці. А потім мені так соромно стало: вистежувати чоловіка… А він таємно за грибами їздив з мамою.
– Грибів в цьому році, – виправдовуючись промовила Ольга Володимирівна, – прірва просто. А у тітки Стефи Ромко на заробітки подався і мені ні з ким в ліс. А тобі Іван не став говорити, боявся, що ти нервувати почнеш, а тобі ж не можна.
– Нервувати?, – каже Віра, – бо стан мій особливий, але я знову заревіла. Просто уявила, що років через 25 мій син буде зі мною таємно за грибами їздити, щоб його молода дружина не пиляла.
– Ну все ж добре, – Іван обійняв дружину за плечі, – що ти собі надумала? Ну ти даєш. Ну так, винен, не треба було так, але я ж просто не хотів, щоб ти нервувала, а мама дуже любить збирати гриби…
– А риба? – промовила Віра заспокоюючись.
– А ми до озера заїжджали і у мужиків купували на зворотному шляху, – пояснив чоловік.
У минулі вихідні Віра з чоловіком і його мамою їздили за грибами в ліс. Разом. Ольга Володимирівна їх приголомшливо готує, насолила і насушила на зиму порядно. А на зворотному шляху мама Івана задумливо сказала:
– Вам в квартирі треба на лоджії полки зробити, як у мене.
Навіщо? – запитав її син.
– А де я по-твоєму зберігати запаси буду, коли ми з вами квартирами поміняємося? – випалила мама у відповідь, – вас скоро буде троє, а я одна. Мені потрібні свої полки, раптом Віра знову буде проти того, щоб я до вас приходила?
-Не буду, – червоніючи сказала невістка, зустрівшись з мамою чоловіка очима в дзеркалі заднього виду, – але полички зробимо.
А потім тихенько, але впевнено сказала “Дякую!”
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
