Іван похапцем виймав свої речі з шафи, і в той же час говорив, щоб не бачити засмучені очі Оксани. – Я вже не хочу так жити. Не кохаю я тебе. Для чого псувати своє і твоє життя. – Оксана на диво, від почутого не засмутилася. В ту ж мить вона згадала своє життя. – Квартиру залишаю тобі і дітям. У Марії свій добротний будинок, дещо підлатаю і заживемо
Коли Іван повідомив Оксані, що йде, вона замість того, щоб засмутитися, навіть зраділа.
– Я покидаю тебе, – сказав Іван Оксані, вивертаючи з шафи весь свій одяг.
– Я вже багато часу метаюсь від неї до тебе, і мені таке життя вже в горлі стоїть.
Оксана мовчала, прикро було, звичайно, почути від чоловіка, з яким майже двадцять років прожила, що той іншу полюбив. Але, на диво, Оксана відчувала велике полегшення від того, що чоловік іде від неї. Це полегшення було більше образи.
– Квартиру залишаю тобі і дітям. У Марії великий будинок, ми його відремонтуємо і заживемо.
– Дякую і на тому.
Квартиру отримував Іван, їм від роботи давали ордери, міг Оксану з неї попросити, але не став. Та й діти у них були спільні. Не виганяти ж рідних дітей на вулицю. Іван пішов, а Оксана сіла на диван перед телевізором і задумалась.
Спогади: Майже двадцять років подружжя прожило разом. Одружилися зовсім молодими, років по 18 їм було.
Оксана Івана з армії чекала вже з Анною під серцем, чоловіка призвали на строкову службу. Писала Іванові кожен день листи, потім Аня народилася, так вона її волоссячко йому відправляла, ручку обводила, агукання і перші слівця записувала для Івана свого.
З армії Іван повернувся вже не тим ніжним хлопчиком, яким його Оксана запам’ятала. Поки Івана не було, Оксана жила у своєї мами, до свекрухи в гості ходила. Але як чоловік повернувся, молоді стали жити з його батьками.
Життя, звичайно, не солодке було, але Оксана терпіла. У свекрів город великий. З ранньої весни після роботи і всі вихідні Оксана там працювала до пізньої осені. Спочатку все посади, потім все збери, урожай по банкам розклади – нічого, все так жили.
Потім Івану квартиру дали, Оксана вже сина під серцем носила. Молоді переїхали, стали своє житло облаштовувати. Але город ніхто не відміняв. Як тільки синок на світ з’явився, Іван в чарку став заглядати.
Спочатку зі зміни прийде, під приводом, що замучений, виймав чарку, потім з мужиками затримуватися став, і зі зміни бувало, його приносили додому.
Оксана намагалася чоловіка просити, до совісті закликала, але ставало тільки гірше. З часом ставало все гірше. Дойшло й до того, що Оксана з дітьми бігла до мами, щоб та захистила. Всяке бувало.
Іван приходив миритися, божився, що таке в останній раз. Оксана вірила, прощала, поверталася. А діти батька боялися. Навіщо так жила, сама не розуміла.
Можливо життя її батьків було схоже, тому вважала його за норму.
І ось на 42 році спільного життя Іван зустрів Марію, і вирішив покинути жінку і піти жити в її великий будинок.
Всі в селі дивувалися тим змінам, які бачили в чоловіку. Іван навіть не дивитися на “мутненьку”. його наче підмінили.
Будинок Іван Марії відремонтував, став він виглядати найкраще у селі. Дочці її добре допомагає, навіть з онукою Марії няньчиться. На Марії він одружився офіційно, живуть вже котрий рік. Зі своїми рідними дітьми Іван бачиться рідко і практично не допомагає їм. Не складаються у них стосунки. І дочка, і син добре пам’ятають, як батько з мамою поводився.
А сама Оксана через кілька років після розлучення зустріла чоловіка, зовсім не такого як Іван, але заміж за нього не хоче. Живуть так, то у неї, то у нього, то окремо, то разом. Гуляють, в кіно, театри ходять, відпочивати їздять. – Нажилася я в шлюбі, – каже Оксана, – Тепер для душі хочу пожити.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
