fbpx

Іван прокидається о пів на п’яту ранку і йде доїти корову, годує порося і курей, потім повертається додому і готує сніданок, поки троє дітей сплять. На селі роботи мало, тому йому доводиться чіплятися за будь-яку справу, щоби заробити. Він і будує, і лагодить машини, і косить траву, і спилює старі дерева, і коле дрова. – Дякую. – Змаявся весь? – Ні! – усміхається Іван – Все добре. З хати вийшла Ірина, дружина

Ранок Івана починається напрочуд просто. Він прокидається о пів на п’яту ранку і йде доїти корову, годує порося і курей, потім повертається додому і готує сніданок, поки діти сплять. Коли дні проходять одноманітно і буденно, багато думок випаровуються, емоції розлітаються, як весняний пил, що залишився після довгої зими. Він заварює каву, відкриває кватирку, роздивляючись вулицю. Одноманітний пейзаж сільської дороги розбавляється лише зміною пір року. Він вдивляється в далечінь, намагаючись зануритися в думки, але вони плутаються, створюючи потік із уривків справ, які чекають сьогодні.

На селі роботи мало, тому йому доводиться чіплятися за будь-яку справу, щоби заробити. Він і будує, і лагодить машини, і косить траву, і спилює старі дерева, і коле дрова. Він ніколи нікому не відмовляє і не гребує навіть самого чорнового заробітку.

Підняти трьох дітей справа не просто складну, а архіскладна, особливо коли дитячий садок закрили, а найближча школа знаходиться в десяток кілометрів і все це дорогами, які проклали ще за Сталіна, а держава просто забула.

Але зневіра і розпач не його шлях і його вибір, його шлях – постійний пошук рішень, постановка завдань та їх виконання. Коли за стінкою сплять діти, ти просто не маєш права на зневіру та неправильні рішення. Твоє життя вже не належить тобі повною мірою, і, щоб не сталося, як би доля не випробовувала тебе, ти маєш тягнути цей віз, тягар буття.

– Тату, – на кухню входить старша дочка.

– Так, сонечко, скороснідати будемо, – відривається від вікна Іван.

Іван заходить до середнього сина:

– Вставай, вмиватися і снідати, в школу скоро.

– Тату! – прокидається маленька донька, яка стрибає з ліжка і біжить обіймати батька. – Мені снилася мама! Вона зовсім, як справжня була.

– Так, люба, так. Мені відійти треба на хвилин 20, ви поки що снідайте.

Іван накидає фуфайку та вибігає у сіни.

Він вискакує з хвіртки і біжить по селу, весняні струмки розсікають наст льоду та снігу і стрімко прямують униз, утворюючи величезні калюжі. Природа після зими подібна до людини, що раптово прокинулася після довгого сну: розум переповнений емоціями, як земля та дерева. Руки подібні до гілок, що тягнуться до сонця, сльози течуть з лиця, як залишки снігу краплями сходять з полів і лісів. І нове життя вирує і грає, вириваючись із глибини душі.

– Куди біжиш, шалений? – махає клюкою 87-річна бабуся Нюра. Знає. що вже на якийсь підробіток Іван помчав.

– О! Привіт! Зараз швидко спиляємо, – Підходить Віктор, сусід.

– Треба швидко, бо мені ще малу до матері везти, а старших до школи.

– Встигнеться. Ти до матері їдь, а твоїх зі своїми довезу до школи.

– Дякую.

– Змаявся весь?

– Ні! – усміхається Іван – Все добре.

З хати вийшла Ірина, дружина Віктора і простягла пакет:

– Пиріжки твоїм, тримай.

– Дякую, побіг до своїх – схопився Іван з лавки. – То своїх пришлю, відвезеш?

– Відвезу! Біжи, — махнув рукою Віктор.

Іван, перестрибуючи, через струмки та калюжі побіг додому до дітей.

– Ой, шкода – зітхнула Ірина і присіла поряд з чоловіком – Один із трьома.

– Не жаліти його треба, а рівнятися на нього. Багато їх ходять, людей, та лад різний у них. А він чоловік. Трьох тягне і не скигне як собака, що не вистачає сил чи грошей, і матір ще доглядає Нещодавно лежав і думав, а якби ти нас полишила? Що б я робив?

– Що? – злякано запитала дружина.

– Не знаю. Вовком би вив, вив, так, що ліси навколишні та села загорілися б. Та пусте все це. Вий не вий, а сльозами не допоможеш. Пив би з тиждень.Та потім за господарство взявся – завершив роздуми Віктор.

– Рідний ти мій – обійняла його дружина – Любиш мене?

– Відчепися, звісно, що не люблю тебе, – змахнув сльозу Віктор.

– А що очі мокрому місці? – усміхнулася дружина.

– Тому що не люблю, а дуже тебе кохаю, – притис до себе її Віктор.

– Тату, мам! Досить! Санька розлив молоко по кухні! – вискочила з тераски донька.

– То чого не стежиш за ним! Ранковий переполох! – схопилася жінка.

– Сім’я… — посміхнувся Віктор.

Іван добіг до будинку і забіг у хату, молодші діти вже снідали, а старша дочка сиділа в кімнаті, понуро, роздивляючись фотографію матері, яка стояла біля ікон.

Поцілував, вийшов тихо.

– А ви що, поїли? – зайшов на кухню Іван.

– Тату? – запитала донька.

– Що?

– А ти мені купиш зайця?

– Зайця! Ну не знаю. А навіщо тобі заєць?

– Я б дбала про нього, годувала – крутила в руках ложку мала.

– А в тебе є плюшеві зайці?

– Я хочу живого!

– Живого? Живого зайця не можна, йому лісами бігати треба.

– А кролика?

– Кролика? Подивимося, мила.

– Сірого! Вони красиві!

Після сніданку старші діти пішли, на кінець села і поїхали разом із Віктором та його дітьми до школи, Іван посадив у старенький Уазик молодшу та повіз її до матері до сусіднього села. Мати ніяк не хотіла переїжджати до нього, люди похилого віку прикипають до свого господарства і навіть будинок рідного сина часом для них чужий, тому вмовляння не діяли, а прохання тим більше. Ну, за те, що мати забирала доньку на день, доки Іван працював, і то було благо.

Весь день він промотався на замовлення і дрібну роботу. Незважаючи на кінець зими, йому щастило, а сьогодні тим більше, він заробив аж дві тисячі гривень. Поставивши машину, він зайшов до місцевого ринку. Купив гостинці для дітей, їжу і всяку господарську дрібницю і уже прямував до виходу, як його окликнув продавець:

– Гей! Чоловік, купи кросівки, гарні, дешево зовсім віддам!

– Скільки? – підійшов Іван.

– 500 гривень.

У Івана залишилося 1000 гривень.

– Твої зовсім рвані.

– Так-а-а-а. Ну, на клеї тримаються ще, – посміхнувся він.

– Дешево, бери…

– Ой не знаю…

– Кролі, кролі! Породисті! – Кричала якась бабуся, Іван обернувся:

– По чому?

– 500 за кроля! Шикарний кроль!

– А сірі є? – запитав Іван.

– Є, з посліду один ось сірий. Але він слабенький, так що знижку у сотню зроблю, коли забереш.

– Давай кроля, мати,- простягнув гроші Іван.

– А, кросівки?

– Пробач, братику, якось наступного разу, донька просила, – сховав під куфайку кролика Іван.

Повернувшись додому, Іван виявив, що мама і всі діти вже вдома, він заховав кролика, пройшов у сіни і випустив його там.

– Тату! – вискочили діти.

– Так, милі. Мамо, тут ти навіщо? Я б заїхав.

– У вас залишуся, тужливо самій, – усміхнулася бабуся.

– Звичайно, мам, я тобі в хаті постелю, сам на печі ляжу.

– Вітька прийшов, антену лаштує.

– Не бачив його.

– Він біля сараю.

– Тату? А що ти в сінях сховав? –  запитала дочка.

– Секрет!

– Хочу секрет!

– І я! – усміхнувся син.

– А ти, Танюш?

– І я тату, – усміхається старша дочка.

– Заєць! — відчинив двері в сіні Іван, на підлозі сидів маленький кролик.

– Сіренький! Тато! — обійняла дочка Івана.

– Як замовляли.

– Стьопкою назвемо, – підбіг до кролика син.

– Він швидше за Пушок, – погладила кролика старша дочка.

– Дякую, тату! – продовжувала обіймати молодша дочка батька.
— Нема за що, сонечко.

– Все витратив? – усміхнулася мати.

– Майже. Ну, я завтра ще зароблю.

– Пенсія прийшла, допоможу. Іди до Вітька, підсоби, я тут сама. Все діти, кролика в клітку і вечеряти, тато смачного привіз, – почала збирати дітей бабуся.

Іван вийшов з дому і підійшов до сараю, там Віктор налаштовував антену.

– Ось, прийшов, допоможу трохи, – поправив шапку Віктор

– Дякую!

– Завтра до міста з тобою їдемо.

– І що робити треба?

– Будівництво, якесь там, заробимо.

Знаєш, до всього цього не розумів, як вони мені всі дорогі, – сів на сніг Віктор.

– Хто?
– Родина. Дякую тобі, на багато що розплющив очі.

– Та чим? – усміхнувся Іван. – Віть, ти чого?

– Нічого. По-людськи живеш, а я. Багато не так робив. Чоловік ти Вань, руки не опустив, борешся. Поки ти тут є, і життя є.

– Ти випив чи що?

– Ні краплі, – дихнув Віктор. – Думав просто. Багато хто зламався, і з меншого приводу. А ти – ні.

– Вітько, та я живу, як живу. Я навіть не думаю особливо, – посміхнувся Іван і обійняв приятеля.

– Антена, гадаю, добре працюватиме, – глянув на Івана Віктор.

– Ну, і добре – посміхнувся Іван. – А я дочці кролика купив, гарний. Малі так радіють, – чоловік щасливо посміхнувся.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page