Іван, звісно, добре влаштувався. Я різних делікатесів не купую, але йому і цього достатньо. Син холодильник відкрив, ковбаси з сиром нарізав, кусень хліба в руку взяв, і вже щасливий за комп’ютером сидить. Моя сестра каже, що годі йому “за спідницю” триматися, але їй добре, вона ж не свого сина на вулицю виганяє, а мого. Може я десь і упустила, але перш за все – він мій син!
Мені сестра давно каже, що я балую сина. Твоєму Івану давно час у вільне плавання і своє особисте життя влаштувати, — каже п’ятдесятирічна Ганна Йосипівна. — Мовляв, давай йому”штовхана” і нехай самостійності вчитися, а то звик за маминою спідницею ховатися. Їй добре збоку міркувати, а як мені. Вона ж своїх дітей на вулицю не виганяє, а мені радить такі дурниці.
Останні п’ять років найголовнішою проблемою Ганни Йосипівни є її син Іван. Він безробітний, вчитися теж ніде не хоче.
Сидить за комп’ютером цілий день грає в іграшки. Друзі в нього такі самі. Вночі вони грають у ігри, а вдень відсипаються.
Працювати їм ніколи. Ганна Йосипівна не розуміє, чому так вийшло. У дитинстві Іван був добрим хлопчиком, слухняним, старанно вчився. А ось вдома нічого не робив. Жінка завжди виправдовувала це тим, що всі такі підлітки. Мало хто приходить зі школи і одразу починає прибирати в квартирі. Дітей треба всьому навчати.
Іван дуже не рвався мені допомагати по дому, — каже Ганна Йосипівна. — Я не можу сказати, що я його балувала. Щоліта ми відпочивали на морі. Не в п’ятизіркових готелях, але все-таки. Одягала його не гірше за однокласників. Після закінчення школи вступив до університету і тут почалося. Бажання до навчання в нього геть-чисто зникло.
Що б я не робила, все було марно. Його навіть відрахувати хотіли.
Я пішла до університету, щоб цього не сталося. Так незабаром кинув навчання сам. Сказав, що не бачить себе у цій професії, тож піде працювати.
До речі, хлопець довго шукав роботу і через три місяці йому вдалося влаштуватися.
Працював за копійки, — каже жінка. – Сказав, що з такою роботою можна кінці незабаром віддати. Більше на проїзд витрачаєш, ніж заробляєш. Що я тільки не робила. Пробувала йому сама роботу знайти. Оголошення знаходила, за знайомством навіть намагалася влаштувати його, але все безуспішно.
Незабаром захотілося моєму Іванові стати фотографом. Я його категорично відмовила. Сказала, що не маю коштів на це захоплення. Ось уже п’ять років сидить мій син дома у мене на шиї. Цілий день жує те, що є в холодильнику.
Делікатесів вдома я давно не тримаю, нема за що мені їх купити. А Іванові все одно. Він може з’їсти шматок хліба та водою запити. В армію його ніхто не візьме, у нього проблеми зі здоров’ям. Дівчини у нього теж нема. Нині я шкодую, що не купила йому тоді фотоапарат. Можливо, він навчався б на курсах і хоча б цим заробляв.
Нічого не змінилося б. Тільки гроші витратила б, — каже Ганні Йосипівні її молодша сестра. — Він би сидів дома лише з фотоапаратом на шиї. Тепер його треба перестати годувати. Тоді він швиденько знайде роботу.
Але як вигнати сина з дому? Куди він піде? Де спатиме?
Ганна Йосипівна більше не може слухати жодних порад.
Сестрі просто говорити, це її дітей не стосується. Добре давати поради збоку.
А як ви вважаєте, що треба робити Ганні Йосипівні? Як змусити дорослого сина стати самостійним?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
