fbpx
життєві історії
Іван, звісно, добре влаштувався. Я різних делікатесів не купую, але йому і цього достатньо. Син холодильник відкрив, ковбаси з сиром нарізав, кусень хліба в руку взяв, і вже щасливий за комп’ютером сидить. Моя сестра каже, що годі йому “за спідницю” триматися, але їй добре, вона ж не свого сина на вулицю виганяє, а мого. Може я десь і упустила, але перш за все – він мій син!

Іван, звісно, добре влаштувався. Я різних делікатесів не купую, але йому і цього достатньо. Син холодильник відкрив, ковбаси з сиром нарізав, кусень хліба в руку взяв, і вже щасливий за комп’ютером сидить. Моя сестра каже, що годі йому “за спідницю” триматися, але їй добре, вона ж не свого сина на вулицю виганяє, а мого. Може я десь і упустила, але перш за все – він мій син!

Мені сестра давно каже, що я балую сина. Твоєму Івану давно час у вільне плавання і своє особисте життя влаштувати, — каже п’ятдесятирічна Ганна Йосипівна. — Мовляв, давай йому”штовхана” і нехай самостійності вчитися, а то звик за маминою спідницею ховатися. Їй добре збоку міркувати, а як мені. Вона ж своїх дітей на вулицю не виганяє, а мені радить такі дурниці.

Останні п’ять років найголовнішою проблемою Ганни Йосипівни є її син Іван. Він безробітний, вчитися теж ніде не хоче.

Сидить за комп’ютером цілий день грає в іграшки. Друзі в нього такі самі. Вночі вони грають у ігри, а вдень відсипаються.

Працювати їм ніколи. Ганна Йосипівна не розуміє, чому так вийшло. У дитинстві Іван був добрим хлопчиком, слухняним, старанно вчився. А ось вдома нічого не робив. Жінка завжди виправдовувала це тим, що всі такі підлітки. Мало хто приходить зі школи і одразу починає прибирати в квартирі. Дітей треба всьому навчати.

Іван дуже не рвався мені допомагати по дому, — каже Ганна Йосипівна. — Я не можу сказати, що я його балувала. Щоліта ми відпочивали на морі. Не в п’ятизіркових готелях, але все-таки. Одягала його не гірше за однокласників. Після закінчення школи вступив до університету і тут почалося. Бажання до навчання в нього геть-чисто зникло.

Що б я не робила, все було марно. Його навіть відрахувати хотіли.

Я пішла до університету, щоб цього не сталося. Так незабаром кинув навчання сам. Сказав, що не бачить себе у цій професії, тож піде працювати.

До речі, хлопець довго шукав роботу і через три місяці йому вдалося влаштуватися.

Працював за копійки, — каже жінка. – Сказав, що з такою роботою можна кінці незабаром віддати. Більше на проїзд витрачаєш, ніж заробляєш. Що я тільки не робила. Пробувала йому сама роботу знайти. Оголошення знаходила, за знайомством навіть намагалася влаштувати його, але все безуспішно.

Незабаром захотілося моєму Іванові стати фотографом. Я його категорично відмовила. Сказала, що не маю коштів на це захоплення. Ось уже п’ять років сидить мій син дома у мене на шиї. Цілий день жує те, що є в холодильнику.

Делікатесів вдома я давно не тримаю, нема за що мені їх купити. А Іванові все одно. Він може з’їсти шматок хліба та водою запити. В армію його ніхто не візьме, у нього проблеми зі здоров’ям. Дівчини у нього теж нема. Нині я шкодую, що не купила йому тоді фотоапарат. Можливо, він навчався б на курсах і хоча б цим заробляв.

Нічого не змінилося б. Тільки гроші витратила б, — каже Ганні Йосипівні її молодша сестра. — Він би сидів дома лише з фотоапаратом на шиї. Тепер його треба перестати годувати. Тоді він швиденько знайде роботу.

Але як вигнати сина з дому? Куди він піде? Де спатиме?

Ганна Йосипівна більше не може слухати жодних порад.

Сестрі просто говорити, це її дітей не стосується. Добре давати поради збоку.

А як ви вважаєте, що треба робити Ганні Йосипівні? Як змусити дорослого сина стати самостійним?

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!