“Святковий сюрприз під столом”
– Іване, а що це в мене зараз під ногами? – голосно запитала я, відчувши щось м’яке та неприємне під стільницею святкового столу.
Мій зять, який щойно заливався сміхом від тосту свого батька, раптом замовк і зробив вигляд, що дуже зайнятий нарізанням торта.
– Лідо, глянь, що це там у мене, – підштовхнула я доньку, але вона лише закотила очі й прошепотіла:
– Мамо, не зараз.
Але було вже запізно. Я обережно нагнулася під стіл, мацаючи ногою загадковий предмет. І тут, на очах у всіх гостей, витягла звідти пару чорних, зім’ятих і явно вже добряче поношених шкарпеток.
– Ой, це ж мій “скарб”! – нарешті озвався Іван, нервово засміявшись.
– Іване, – зітхнула я, тримаючи ті “скарби” двома пальцями, наче радіоактивні, – ти жартуєш? У нас святкування, гості за столом, а під столом – твої ношені шкарпетки?!
– Ну… вони тут тимчасово, – пробурмотів він, – просто зранку, коли вдягав нові, не встиг донести ці до кошика для прання.
– Я озирнулася на гостей. Свати сиділи, ніби їх це зовсім не стосувалося, хоча, якщо чесно, мене це дивувало найменше. За роки знайомства я зрозуміла, що акуратність – це точно не їхня сильна сторона.
– Людмило Дмитрівно, ну що ви таке, – нарешті обізвалася свекруха Ліди, – це ж чоловіча звичка! Мій Василь теж так робить. Скинув шкарпетки, а потім забув, де залишив. Я ж не сварюся через таке.
Я аж поперхнулася від цих слів.
– Тобто, ви хочете сказати, що у вас це нормально? – перепитала я, переводячи погляд з неї на її чоловіка.
– Авжеж, – розсміявся сват, – то що, якщо шкарпетка не в кошику для прання, то вона одразу чужа?
Ліда в цей момент нервово сьорбала свій чай, явно не хотіла вплутуватися в цю суперечку.
– Лідочко, а тобі як з цим живеться? – запитала я напряму.
– Та як… – вона зітхнула. – Це ще нічого. Ось коли він залишає їх у ліжку – ото вже…
Я обімліла.
– У ліжку?!
– Ну так, буває, – Іван розвів руками, – прийшов втомлений, зняв шкарпетки, поклав поряд і заснув.
– Господи… – я сплеснула руками. – Лідо, я не знаю, як ти з ним живеш!
– Мамо, заспокойся, – вона нервово всміхнулася, – ти ж сама казала, що чоловік не повинен бути ідеальним.
– Я казала, що він може бути не ідеальним у всьому, крім елементарної охайності!
– Ну, це вже справа звички, – знову вставив своє слово сват. – У нас от діти малі були, то теж речі скрізь валялися.
– Вже онук виріс, а шкарпетки досі всюди, – прошепотіла я собі під ніс, але, здається, всі мене почули.
Зять зніяковіло опустив голову, а Ліда тільки махнула рукою.
– Мам, якщо це тебе так бентежить, то візьми й винеси їх у ванну.
– Я?! – я аж задихнулася. – Я прийшла в гості на ювілей своєї доньки, а в підсумку ще й прибиранням маю займатися?!
Сваха пирхнула:
– Людмило Дмитрівно, не драматизуйте, це ж просто шкарпетки.
– Просто шкарпетки, – повторила я. – Добре, коли вони на ногах. Але коли вони у святковий день під столом – це вже, вибачте, занадто!
Іван нарешті зітхнув, встав і взяв ті шкарпетки з моїх рук.
– Добре, винесу, – пробурмотів він і швидко зник у коридорі.
Гості за столом мовчали, всі уникали мого погляду, і лише онук весело підсумував:
– Бабусю, а ти не знала? У нас так завжди!
Оце було остаточним “ляпом”. Я подивилася на Ліду, а вона тільки винувато знизала плечима.
Як ви думаєте, шкарпетки, які валяються де завгодно, – це звична чоловіча річ, з якою треба змиритися? Чи варто все ж привчати чоловіків до порядку? Чекаю ваших думок!
Автор – Карамелька
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений!