– Іване, а тобі не соромно? Чесно скажи, ти справді думаєш, що з твоєю освітою і фільмами про супергероїв тобі буде комфортно у нашій сім’ї? – з усмішкою запитав батько Орисі, легенько постукуючи пальцями по столу.
Я проковтнув слова тестя і спокійно відповів.
– Соромно? Ні. Бо я знаю, що вмію і чого хочу. А от чи це буде комфортно для вас – інше питання.
Цей діалог відбувся майже два роки тому, але я й досі пам’ятаю кожне слово. Тоді я був просто хлопцем із невеликого села, який зустрічався з освіченою, витонченою дівчиною на ім’я Орися.
Її сім’я жила у великому місті, усі – із вищими дипломами, елегантними манерами і розмовами про книги, театри та мистецтво. А я? Муляр із двома робочими руками, щирим серцем і любов’ю до фантастичних фільмів. На цьому протиставленні наша історія і почалася.
Я зустрів Орисю випадково – вона приїхала до нашого села до подруги на весілля. Ми сиділи за одним столом, і вона була єдиною, хто сміявся з моїх жартів. Того вечора ми говорили про все – від погоди до планів на життя. Вона виявилася простою і щирою, попри свій “міський” шарм. Через кілька тижнів ми вже були разом, а через рік вирішили одружитися.
І от тут усе почалося. Її батьки, побачивши мої пошарпані руки і дізнавшись про мою професію, сприйняли це як вирок. Їхні аргументи були безкінечними.
– Орися, ти ж учителька, інтелігентна людина! Про що ти говоритимеш із муляром? А якщо у вас будуть діти? Чого він їх навчить?
Їхні слова були важкими, але ще більше злило їхнє ставлення. Вони не приховували своєї зверхності: навмисне говорили про нові книги чи театральні прем’єри, щоб показати, наскільки я “некомпетентний”. А одного разу теща тонко зауважила.
– Іване, ти можеш читати щось інше, ніж комікси? У нас тут, знаєш, є бібліотека.
Я знав, що їх не переконати словами, тому вирішив показати себе ділом. Коли в квартирі Орисиних батьків прорвало трубу, я швидко все полагодив, замінив підлогу, а заодно й оновив кухню – зробив це безкоштовно, бо бачив, як це важливо для Орисі. Тесть тоді вперше сказав мені “дякую”, хоча й злегка скривився, як від кислого яблука.
Але це не змінило загальної атмосфери. Вони продовжували ставити мене у незручні ситуації, хоча іноді я навіть відчував, що їм цікаво побачити, як я виплутаюся.
Наприклад, на сімейній вечері мене попросили обговорити якусь п’єсу, яку всі вони читали. Я чесно сказав, що не читав цього, зате можу обговорити деталі ремонту, який зробив минулого тижня. Це викликало напівіронічний сміх, але Орися взяла мене за руку і шепнула.
– Не переймайся. Я тебе люблю, і мені все одно, що вони думають.
Коли ми з Орисею почали жити разом, я перетворив бабусину квартиру, яку отримав у спадок, на наш затишний дім. Стара хрущовка стала сучасним житлом із великими вікнами, світлими стінами та стильними меблями. Це була наша перша спільна перемога, і я гордився тим, що зміг забезпечити нас гідним житлом.
Орися працювала в школі, отримуючи скромну зарплату, а я за тиждень заробляв більше, ніж вона за місяць. Але це не мало для нас значення. Вона любила свою роботу, а я – свою. Ми були щасливі, хоча я бачив, що її сім’я не надто радіє нашому щастю.
Одного вечора, коли Орися читала книгу, я задумався: а що, якщо справді спробувати змінитися? Не заради її батьків, а для себе і для неї. Я почав читати – спочатку прості романи, потім перейшов до класики.
Також я почав ходити з Орисею на театральні вистави. Спочатку це було лише заради неї, але згодом мені почало подобатися. У театрі є щось магічне – такий собі портал у час і простір.
Справжнє зрушення сталося на нашому весіллі. Тесть у своїй промові сказав.
– Іване, я радий, що Орися знайшла чоловіка, який готовий працювати для своєї сім’ї і має справжні людські цінності. Ти доповнюєш нашу родину тим, чого нам бракувало.
Я зрозумів, що вони прийняли мене не через мої успіхи чи освіту, а через мої вчинки. Вони побачили, що я люблю їхню дочку, і що наші стосунки побудовані на взаємоповазі.
Нещодавно Орися сказала, що чекає дитину. Ця новина наповнила мене гордістю, але й викликала страх. Я хочу, щоб наш син мав усе найкраще – і освіту, і життєві навички, і правильні цінності. Але чи зможу я, простий муляр, стати для нього прикладом?
Друзі, ось моя історія. Я відчуваю, що зробив багато, аби довести, що вартую свого місця в цій сім’ї. Але мене досі хвилює питання: чи не створюємо ми з Орисею різницю, яка згодом стане перешкодою? Як навчити дитину приймати людей такими, якими вони є, але водночас прагнути більшого?
Чи правильно я зробив, що почав змінювати себе заради чужого схвалення? Чи, можливо, це був єдиний шлях до гармонії? Напишіть свою думку. Мені важливо почути вас.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
