fbpx
життєві історії
Іванка приїхала того дня по Зорянку, і просто сяяла від щастя. – Може чайку поп’ємо?, – сказала я дочці, бо аж надто дивною вона мені здалася. Ми всі разом сіли за стіл, а вона мені як випалить. – Готуйся, мам! Скоро вдруге бабусею станеш. Цього разу спадкоємця Роману на світ приведу. Його щастю немає меж. – Я без слів розвернулася і пішла в свою кімнату. Сваха також дітей не привітала. – Ох і надумали!

Іванка приїхала того дня по Зорянку, і просто сяяла від щастя. – Може чайку поп’ємо?, – сказала я дочці, бо аж надто дивною вона мені здалася. Ми всі разом сіли за стіл, а вона мені як випалить. – Готуйся, мам! Скоро вдруге бабусею станеш. Цього разу спадкоємця Роману на світ приведу. Його щастю немає меж. – Я без слів розвернулася і пішла в свою кімнату. Сваха також дітей не привітала. – Ох і надумали!

***

– Мамо, – щебече моя доросла і давно заміжня дочка Іванка, – не візьмеш до себе на тиждень-другий Зорянку?

Я на пенсію недавно пішла. Час, для того, щоб займатися онукою-першокласницею у мене є. І повозитися мені з нею в радість. Але з досвіду знаю, що тижнем-другим справа не обійдеться. Проходили вже.

А це означає, що на місяць, як мінімум, мені доведеться відмовитися від свого життя, возити дівчинку в школу, досить далеко возити. Ми з дочкою не поряд живемо, такий був її вибір, коли вони з чоловіком іпотеку взяли: щоб не поруч ні зі свекрухою, ні з тещею.

– Іванка, – кажу, – ти уявляєш, що в тебе дочка в школу пішла, що заняття закінчуються рано, а це значить, що мені годин з 8 ранку і до 12 дня доведеться тинятися десь? Не їхати ж назад, далеко. А уроки? Програма зараз зовсім не та…

– Так навіщо їздити, – лащиться дочка, – ти ж можеш це час у нас посидіти. Зорянку потім ще в музикчну школу треба відправляти.

Приїхали. Це означає, що “сидіти” у них я буду годин до 5-ї вечора? А саме подружжя приходять до 7-ми годин. І в принципі, Зорянка спокійно у нас і одна посидіти може, та й дочка моя не так далеко від будинку працює. І з вересня вона справлялася з обов’язками мами першокласниці.

В чому справа, запитаєте? Я теж запитала.

– Нам світло за несплату відключили, хи-хи. Нам з Романом ще нормально, ми ж на роботі весь день, а Зорянці уроки робити, мультики дивитися… І воду гарячу перекрили.

– Знову? Ви що, знову кілька місяців не оплачували комуналку?

– Ой, мам, не починай. Так візьмеш Зоряну або мені свекрусі в коліна падати?

Зорянку візьму, внучка ж. А сваха не візьме, відмовить. І я її не засуджую.

– Майже місяць в садок возила Зорянці від себе щось, – це говорили свати рік тому, – молоді теж просилися до мене пожити, але знаєш, хоч осуджуй мене, хоч ні – не пустила. Синові 31 рік, невістці 30. А жити ніяк не навчаться.

– У нас же іпотека, – Іванка по телефону почала захищатися від моїх нарікань, – ви свого часу квартири від держави просто так отримували, а нам тепер ніхто просто так нічого не дає. Ти так хоч пів року поживи, як ми поневірялися…

– На половину квартири ми з сватів вам грошей дали, – кажу, – при ваших з зятем зарплатах, платити її не так вже і важко, якщо розумно витрачати бюджет, але ви жити не вмієте і вміти не хочете.

– Я давала синові гроші на оплату боргу за квартиру, – зізнавалася тоді сваха, – куди поділи?

Питання риторичне. Куди вони всі дівають? Дочка то волосся пофарбує в дорогому салоні, то сумочку нову придбає, то пальто, то чобітки. Зять теж не відстає: то за сто кілометрів на риболовлю з друзями їде, то телефон поміняє.

– Жити зараз хочеться, – кажуть “діти” мало не хором, – ми вас платити борги не просимо, можете ви хоча б з онукою допомогти?

Онуку я взяла. Важко, але скриплю. Хоча свати і вилаяли мене.

– Так вони і зовсім жити не навчаться, так я розумію, що шкода, що дівчинка ні в чому не винна, але мені старший син каже, що пора вже ставити питання перед компетентними органами про те, які з наших дітей батьки, – і залилася сльозами, – ми, ми з тобою винні. Не навчили. А нас не стане? Син же з невісткою ж попадуть.

Зоряна жила у мене всього тиждень. Потім Іванка приїхала за нею.

-Забираємо, – Іванка була весела, – бачиш, знайшли гроші самі. Дякую за допомогу. Давайте чай поп’ємо, у нас з Романом радісна новина: скоро поповнення буде, на цей раз будемо хлопчика чекати, спадкоємця.

Дочку я не привітала. Розвернулася і в кімнату пішла. Ридає? Нехай ридає. Образилася. А яке поповнення, якщо з однією дитиною жити не навчилися? Ось в глибині душі мені і соромно, але слова привітання я з себе видавити не змогла.

– Я теж не привітала, – зізналася сваха, злягли від “новини” з тиском, – Своєї голови немає. Нашу не приставиш. Мабуть скоро ми з тобою, Валя, будемо по дитині собі розбирати в разі чергових комунальних боргів. Ми з тобою погані бабусі, Валя. Бо не радіємо за дітей. Внучат не хочемо більше.

Ось такі ми “неправильні” бабусі.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page