fbpx

Іванка вийшла з дорого салону і попрямувала до таксі. Стежити за собою – остання радість, яка у неї залишилася. Чоловік пішов до молоденької дівиці, діти виросли, працювати матеріальної потреби не було, а всі хобі Іванка давно закинула. – Ой, – здивувалася вона, коли таксист відкрив перед нею двері, – це ж ви Петро, вірно?

Іванка вийшла з дорого салону і попрямувала до таксі. Стежити за собою – остання радість, яка у неї залишилася. Чоловік пішов до молоденької дівиці, діти виросли, працювати матеріальної потреби не було, а всі хобі Іванка давно закинула. – Ой, – здивувалася вона, коли таксист відкрив перед нею двері, – це ж ви Петро, вірно?

***

В день весілля Іванка і Дмитро стояли біля під’їзду і розгублено дивилися один на одного. Таксі спізнювалося, а всі родичі, у яких були свої автомобілі, вже давно поїхали до РАЦСу. Стрілка на годиннику невблаганно відлічувала час до реєстрації.

Раптом зупиняється авто. Виходить молодий хлопець, трохи старше Дмитра, направляється до під’їзду, але раптом зупиняється і дивиться на перелякану Іванку.

– Можливо, вам потрібна допомога?

Незнайомець дивився тільки на дівчину, але не встигла Іванка відкрити рот, як наречений її випередив:

– Ви можете довести нас до РАЦСу? – запитав Дмитро.

– Звичайно, – не роздумуючи, відповів хлопець.

Обережно, щоб не пом’яти розкішну весільну сукню, Іванка влаштувалася на задньому сидінні. Дмитро сів поруч з нею і взяв за руку. Машина їхала знайомими вулицями, по яких Іванка ходила тисячі разів, але ще ніколи їй не було так тривожно. Ні, в своєму виборі, в Дмитрі, вона була впевнена. Лякала сама весільна церемонія. Ось якби просто втекти. Тільки вдвох.

Раптом водій зупинився і кудись вийшов. Іванка і Дмитро обмінялися здивованими поглядами. Але вже через пару хвилин хлопець повернувся з букетом тюльпанів. Простягнув його Іванці:

– Це вам! – тепло посміхнувся він. – Вітаю.

– Дякуємо! – Іванка посміхнулася у відповідь.

– Мене, до речі, Петром звуть.

– Іванка.

Коли вони пригальмували біля РАЦСу і, подякувавши небайдужому водієві, вийшли з машини, подруга захотіла взяти у Іванки квіти, щоб ті не заважали. Але наречена тільки похитала головою. Чомусь їй не хотілося відпускати тюльпани.

Минуло десять років

Іванка з дітьми спізнювалася в аеропорт. Її чоловік, Дмитро, сильно потовстів постарів, але шалено багатий, намагався додзвонитися до особистого водія. Той не відповідав.

– Ну розберися, ти ж крутий! – спересердя вигукнула Іванка.

Дмитро викликав таксі.

Коли біля будинку зупинився автомобіль, Іванка була вже роздратована до межі. На слова водія, що пам’ятає її, вона відповіла досить різко:

– А я не пам’ятаю! Обслугу не запам’ятовують.

Вже через хвилину вона затамувала подих.

– Ну як же, – без злості посміхнувся водій. – Весілля, букет.

Почувши це, Іванка згадала все, навіть ім’я. Петро.

Минуло двадцять років

Іванка вийшла з дорого салону і попрямувала до таксі. Стежити за собою – остання радість, яка у неї залишилася. Чоловік пішов до молоденької дівиці, діти виросли, працювати матеріальної потреби не було, а всі хобі Іванка давно закинула.

– Ой, – здивувалася вона, коли таксист відкрив перед нею двері, – це ж ви Петро, вірно?

– Ви мене впізнали, Іванка? – зрадів чоловік.

Всю дорогу вони проговорили. Біля будинку Іванку Петро попросив її почекати кілька хвилин в машини, а сам кудись пішов. Повернувся він швидко… з букетом тюльпанів.

А через пів року Іванка погуляла на своєму другому весіллі. Наречену Петро відвіз до РАЦСу на власній автівці.

Правду кажуть, від долі не втечеш.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page