fbpx
життєві історії
Іванка з Петром вже й не сподівалися, що Боженька подарує їм дитятко. Куди там, Іванка вже сороківку розміняла, Петро на цілих пять років старший за дружину. А ж тут таке диво. Над іменем довго не думали. З того часу, як Іванка вийшла заміж, все на колінах до Марії, яка Ісусика на руках тримала, молилася і благала її про материнство

Іванка з Петром вже й не сподівалися, що Боженька подарує їм дитятко. Куди там, Іванка вже сороківку розміняла, Петро на цілих пять років старший за дружину.

А ж тут таке диво. Над іменем довго не думали. З того часу, як Іванка вийшла заміж, все на колінах до Марії, яка Ісусика на руках тримала, молилася і благала її про материнство.

Марічка була неймовірною красунею. Великі карі очі, темне, густе і кучеряве волосся. Всі в селі говорили, що Господь змилувався над ними, і спустив до їхньої хати це ангеля.

В школі всі дуже любили дівчинку, але були й ті, хто заздрив її неземній красі, серед них і була Алла, хоча й сиділа з Марічкою за одною партою з першого класу, і подругами були, не розлий вода.

Батьки Ліди були заможні люди, але сама дівчина особливою красою не відрізнялася.

В районному центрі мали власну перукарню. Мама виглядала, як її старша сестра. Вона навіть часто брала дочку в перукарню, щоб прививати любов до краси.

– Дівчатка завжди мають виглядати гарно в любому віці, – говорила вона.

Цього не скажеш про Марічку. Вона ж то жила скромно. У батьків грошей завжди не вистачало. Але вони не жалілися.

Одного разу Ліда спакувала пакет з одягом і передала його Марічці. Та з задоволенням прийняла ці речі, але дома мама насварила доньку.

– Краще вже в полатаному, ніж подачки від таких людей приймати.

Марічка часто ходила додому до подруги. Вона любила милуватися її будинком, меблями. В неї була навіть помічниця Оксана, яка приходила двічі на тиждень, щоб поприбирати і наварити їсти для сім’ї.

До себе ж вона Ліду соромилась звати. Знала, що та буде сміятися, бо в теперішній час люди так бідно не живуть.

Після школи дівчатка пішли вчитися. Марічка вступила на кулінарне відділення, а Ліда подалася до університету, хоча знань, як таких, в неї не було, та були гроші.

Марічка, ще поки вчилася, стала продавати свої творіння. Їй дуже подобалася ця справа. Та й батькам трохи допомога була. Почала вона з пляцків на весілля, а закінчила короваями з білосніжними лебедями.

Все було добре, та одного дня її батька забрала швидка, і, на жаль, його не стало. Довго вони з мамою сумували, та життя продовжується, що ж поробиш.

Ще й року за батьком не минуло, як Марічка, повертаючись з міста, здивувалася, чому ж мама не зустрічає її біля воріт, як завжди. Пройшовши в кімнату вона побачила її – вже не дихаючу. Тормосила її, плакала, кричала, та було пізно. В розпачі вона не знала що робити, до кого звертатися за допомогою, і тут перше, що припало їй на думку, була Ліда – подруга.

– Допоможи! Я не знаю, що мені робити. Як тепер я буду одна жити? – голосила дівчина.

– Марічко, перестань. Ти так кажеш, ніби твоєї матері в 50-ть не стало. Як не як, 70 минуло їй. Значить вже було пора. – сказала подруга і кинула слухавку. Ось тобі й допомога…

Зі всім допомогли впоратись Марічці добрі люди, які знали, скільки жінка перетерпіла в своєму житі лиха.

Марічка геть засумувала. Жити в цьому будинку було важко. В ньому не було умов, старі пошарпані меблі. Тай все кругом нагадувало дівчині про батьків.

В той час, багато жінок з їхнього села повиїжджало на заробітки.

– Поїду і я. Гірше вже не буде. Зароблю трохи грошей, приведу дім в прядок, та й заживу спокійно.

Та не так склалося, як гадалося. Пропрацювавши в Італії два роки, Марічка вийшла заміж за місцевого парубка. Він був багатий, тому жінка купалася в розкоші, а найбільше – в щасті та коханні. В неї навіть була домробітниця – українка Катерина, яку хазяйка любила і поважала за її трут. Вони часто разом на кухні, готували український борщ, та вареники, які так любив її Донато. У сім’ї народилося двоє чудових діток: дівчинка – Доменіка, і хлопчик – Кліо.

Одного дня задзвонив телефон Марічки. Піднявши слухавку, вона почула вже давно забутий голос подруги – Ліди.

– Подруженько! Надіюсь ти про мене не забула. У нас горе. Тата вже нема з нами декілька років. Він залишив нас з мамою у великих боргах, щоб віддати їх ми з мамою продали наш будинок, самі перебивалися в орендованих квартирах. А уявляєш… сьогодні не стало і мами, а їй всього шістдесят п’ять було, ще жити і жити б.

Забула вона, як колись говорила про Марічки матір: Таке життя…

– Благаю, допоможи мені фінансово, я згодом все віддам…

Через годину на картку Ліди прийшла велика сума грошей. Не вміє Марічка тримати на людей зла. Бог їм суддя…

Так і залишилася вона жити в Італії, а за будинком попросила приглянути сусідів, як не як, а пам’ять про батьків… які завжди в її серці…

Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook

facebook