Іванка ж з дитячого будинку. За нею немає кому доглянути, – говорили всі, але до пори до часу. Коли моя Аліса захворіла і нам довелося лягати в лікарню, я й без нічого була на взводі, а тут ще ця нестандартна ситуація. Через тиждень ми всією палатою мчали в ординаторську, і просили лікарів, чи медсестер, самим доглядати за дівчинкою. – У вас що, серця немає? Ви ж поруч, в одній палаті з Іванкою, невже так важко того чаю налити.
Коли мова заходить про дітей з дитячого будинку, то багато хто починає включати жалість, співчуття. Кожному хочеться цій дитині якось зробити приємне, подарувати що-небудь, купити.
Коли ми з донькою лежали в лікарні, то в нашій палаті, разом з нами, лежала ще й дівчинка 5 років з дитячого будинку – Іванка. Вона лежала одна.
Перший час всі навколо їй намагалися допомагати. Мили за нею посуд, стежили, щоб вона вчасно прийняла ліки, вчасно почистила зуби і так далі.
Дівчинка була самостійною, розумною, дуже швидко влилася в ситуацію і почала вести себе більш розкуто.
А саме: вона почала бродити по палаті і виглядати вже сама щось цікаве на чужих тумбочках, вилізати з ногами на чужі ліжка, брати в руки іграшки малюків, які вони потім тицяли в рот.
Дівчинку делікатно стали просити так не робити. І всі мами один на одного дивляться – хто як себе з Іванкою поведе. Начебто і хочеться сказати їй – йди до себе, а начебто і ніяково – дівчинка-то з дитбудинку, важке життя.
І ми все терпіли, тільки в самих екстрених випадках намагаючись зупинити Іванку.
Мені “пощастило” більше всіх. Наше з донькою ліжко стояло навпроти Іванки. І дівчинка постійно виглядала, що роблю я і дочка. Дочка вирішить порозмальовувати – Іванка тут же підскакує “Я теж хочу малювати!” і дивиться на мене. Що поробиш? Тримай олівці, другу розмальовку…
Збираємося ми пити чай – Іванка уважно спостерігає з чим. Потім підходить до тумбочки і каже:
– Я зараз теж з’їм ваше печиво.
Тобто, вона навіть просити не вміє. Просто ось так каже. Перед фактом ставить.
Її пригощаєш, тому що соромно не пригощати. Хоча лікарі потім і говорили – не давайте, не можна їй солодке, а то живіт заболить.
Ми стали намагатися Іванці це пояснити, але вона, як дитина, не розуміла і тільки просила що-небудь поїсти смачненьке. Багато солодощі вона складала до себе в тумбочку, яка, після 4 днів перебування Іванки в палаті, почала буквально ломитися від всякого роду гостинців.
Вона мало їла “зі своїх запасів” і продовжувала випрошувати. У підсумку, на п’ятий день, санітарка прийшла перебирати речі дівчинки і дістала з тумбочки величезний пакет фруктів, що вже зігнили. Деякі Іванка взагалі не їла, інші надкусила один раз і сховала.
Особливий момент був з туалетом (двері в нього знаходилася відразу в палаті). Як тільки хтось туди заходив – Іванці теж терміново потрібно в туалет і вона починала ломитися в двері! Ох ми й всі нервували в такі моменти!
Тільки зайдеш – стук. І не знаєш що сталося – може, обхід, санітари, лікарі, щось трапилося? Швидше-швидше робиш свої справи, а виходиш – висить на дверях Іванка! Причому, дівчинку питали кожен раз – чи хоче вона в туалет, перш, ніж зайти. Не допомагало.
Найбільше дратувало те, що дівчинка, кашляючи, лізла до інших дітей впритул, намагалася обняти, поцілувати. Побачивши таке, я вже не витримала – стала відганяти дитину, пояснюючи, що таке “зараження”.
Вгамувати Іванку було справою складною. Кажеш раз-два-три і ніяких реакцій. Всі мами в палаті до п’ятого дня вже відверто гарчали на невгамовну дитину. Ми стали говорити персоналу, щоб краще дивився за Іванкою.
Вона постійно хотіла то пити, то їсти, чому ми повинні були стежити за її раціоном, наливати їй чаї по п’ять разів на день зі своїх запасів?
(У відділенні не було буфета, багато приїжджих, особливо теж їсти нічого).
У відповідь нам, одна лікарка почала обурюватися: “а ви тут на що?” і спробувала змахнути дитину на нас, мовляв “я теж свого часу лежала в дитячому відділенні зі своєю дитиною і доглядала ще за трьома чужими, і нічого!”
Ми всі отетеріли! З якої радості ми повинні це робити? У нас у всіх хворі, примхливі діти, ми самі можемо погано себе почувати, а тут ще й Іванка.
Виписали нас усіх раніше цієї дівчинки. Ми їй подарували всією палатою наше печиво, фрукти, що залишилися, розмальовки, олівці. І з полегшенням всі розбіглися по домівках.
Це мій другий досвід лежання з донькою в лікарні і він був ще більш напруженим, тому що нерви в таких випадках здають, так тут ще й такі сусіди…
І так на душі неприємно, що ти дратувалася на дівчинку, батьки якої позбавлені прав (вони обидва живі). З іншого боку – а хто б залишався незворушним?
А що ви скажете з цього приводу?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
