Із самого ранку я помітила, що зникла ціла грядка молодої полуниці. Та сама, яку я тижнями вкривала від приморозків, кропила сироваткою і розсаджувала з любов’ю, ніби дітей у перший клас. І якби це був якийсь бідолаха-єнот, я б і слова не сказала. Але коли на сусідському подвір’ї раптово з’явились “дивом вирощені” саджанці з моїми бирками на горщиках – мені стало не по собі. Сусідка Ганна, з якою ми роками змагались, чия теплиця краща, просто вкрала мій врожай. Але найгірше було не це – а те, що мій чоловік Микола… став на її бік.
Я не одразу сказала Миколі. Хотіла переконатись, що мені не здається. Обійшла город, перевірила кожен горщик, кожну розсаду. І чітко побачила – це мої полуниці. Та сама гібридна “Зоряна росинка”, яку я виростила з насіння, що виписала з Києва ще восени.
– Миколо, – сказала я того вечора, – а ти не помітив, що Ганна тепер має мої саджанці?
Він навіть не відвів погляду від новин.
– Може, просто схожі? В неї ж теж руки з того місця. Не тільки ти одна вмієш щось вирощувати.
Це було чути неприємно. Я мовчки вийшла з хати. І в мені щось перевернулося. Не через ті саджанці – я б їх їй сама подарувала, якби попросила. А через Миколу. Через його байдужість. Його оце вічне “перестань, Іро, не видумуй”.
Наступного ранку я пішла до Ганни. Вона стояла біля паркану і пила каву з термоса, в капцях на босу ногу.
– Привіт, Ганно. А звідки в тебе нові “Зоряні росинки”? – спитала я просто.
Ганна усміхнулась. Так, як усміхаються люди, які ще не вирішили – брехати чи зізнатись.
– Та мені з села хтось привіз, не пам’ятаю вже. Ти ж знаєш, зараз усі з усіма міняються. Може, й ти колись мені давала.
– Я? Та я ж на кожному свій підпис ставлю. І на твоїх горщиках мої позначки.
– То, може, хтось у тебе взяв і мені дав. Звідки мені знати? – відповіла вона і раптом нахабно сьорбнула каву. – Іро, що ти розпаляєшся? Хіба є за що?
– Є. Не за полуниці, а за те, що ти – людина без сорому.
Я пішла. Всередині все кипіло. Але я знала – кричати немає сенсу. Треба діяти інакше.
Наступного тижня в нашому селі мали бути “Зелені змагання” – конкурс на найкращий мікс квітково-овочевого саду. Ганна збиралась виставити свої “нові” полуниці. Я бачила, як вона поливала їх зі шприца, обкладала тирсою, знімала сторіз про “свій авторський догляд”.
А я мовчала. Замість того, щоби влаштувати сцену, я подала заявку на участь, взяла решту саджанців і зробила те, чого не робила давно – запросила дітей з школи допомогти мені облаштувати куточок для конкурсної ділянки. За кілька днів ми зробили справжній рай: полуниці, бархатці, кущі чебрецю, що пахли як сама любов. І табличку поставила – “Маленьке садове диво”.
У день конкурсу Ганна була в червоній сукні, як на весілля. Її полуниці, мої полуниці, стояли в першому ряду. Я стояла трохи збоку, з дітьми, що допомагали мені – вони тримали плакати і дудки, мов на матчі.
Коли журі підійшло до нас, я спокійно сказала:
– Ці саджанці я виростила з любов’ю, а ці – з нахабства. Але обидва варіанти – мої.
Пан Юрій із сільради приглянувся до мітки на горщику в Ганни:
– А тут написано “І.П.” Це ж ваші ініціали, пані Ірино?
– Мої. І вся ця історія – теж моя.
Увечері я сиділа на лавці біля хати. Микола підійшов і сів поруч.
– Ти перемогла. Хоча я й думав, що це дивина.
– А я й не за перемогу боролась. А за себе. Щоб не мовчати, коли з тебе роблять не розумну.
Він не відповів. Лише взяв мій лікоть і притиснув до себе. Мовляв – зрозумів. Може, й справді зрозумів.
А Ганна? Вона не вибачилась. Але наступного ранку принесла кошик яблук і поставила біля хвіртки. А вже через кілька днів підійшла і спитала:
– Можна я в тебе часнику трохи візьму? Бо мій якийсь хиленький.
– Візьми. Але цього разу спитай.
Вона кивнула і пішла. А я зрозуміла – може, іноді справді треба відстояти не тільки свій урожай, а й свою гідність.
А як би вчинили ви? Промовчали б заради миру в селі? Чи сказали б прямо, хоч би й всі вважали вас скандалісткою? І де та межа – між людяністю і власними кордонами?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
