Йду Жешувом. Це чудове польське місто. Я приїхала сюди до подруги 4 місяці тому, але скоро вже буду повертатися. Мені 69 років.
Йдуть поруч пішохідною вулицею молода пара з дитячим візочком, малюком. Зовсім юні ще. Щебечуть українською:
– А я тільки мріяла і не знала, як вискочити з нашого Франківська у нормальне життя? А тут така нагода! Добре, що встигли до заборони виїджжати чоловікам!
– Згоден, в Україні ніякого майбутнього, ти молодець, зая, що витягла мене. Тут хоч поживемо як люди, в чистоті, зарплати нормальні, закони для людей працюють, – відказує дівчині її молодий чоловік.
– Мені найбільше подобається, що тут сміття перероблюється, немає свалок. Притулки для тварин достойні – ти ж знаєш, як для мене це важливо, як я в Україні про це переживала! – веде далі юна пані.
Дитинка мирно спить у колясочці.
Не витркмую, запитую:
– А хто ж, дітки, це все буде в Україні робити, про що ви говорите, якщо не ви, молодь? Ви от знаєте, як треба, що зробити, аби і в Україні гарно як тут стало. Тільки хто ці зміни впроваждуватиме, якщо не ви? Покоління таких, як я, вже неспроможне започинати дієві зміни в суспільстві, а вам, нашому цвіту, це якраз під силу!
– Бабусю, – відповідає юнак, – Якщо ви не зробили за свого життя для України нічого хорошого, не вплинули на владу, не покращили рівень життя для нас, ваших онуків, то чому ми мусимо це робити? Ми пожити комфортно і красиво хочемо, а не повторювати ваш шлях. Тому ми тут.
Я не знайшлася, що й відповісти.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
