fbpx

Його тато вже давно як поїхав за кордон, а його аліментів я жодного разу в вічі не бачила. щоб допомогти Валикові й невістці я продала пів року тому свою трикімнатну одним заможним переселенцям з Ірпеня. Мені подобається фоном «дивитися» телевізор із іншої кімнати, коли займаюся прибиранням. «Мам, ну чому ти так голосно співаєш? Ну не одна ж у хаті. Будь ласка, тихіше»

Мій єдиний син Валентин син нещодавно одружився. Самі ми, можна сказати, люди середнього статку. Зірок з неба не хапаємо, але й скаржитися, по суті, нема на що. І це незважаючи на те, що його тато вже давно як поїхав за кордон, а його аліментів я жодного разу в вічі не бачила.

Його дружина – дівчинка гарне. Розумна, з інтелігентної родини. Але так вийшло, що вона старша дитина. З великим віковим відривом. Тепер її батьки не мають часу займатися своєю, нехай і досить дорослою, дочкою, тож на якусь фінансову допомогу від них розраховувати не доводиться.

Перед весіллям я зібрала їх та заявила, що хочу допомогти з квартирою. У мене була непогана трикімнатна, у хорошому районі міста. На жаль, з ремонтом у ній справи були не дуже, але жити можна. Хоч я розумію, що за сучасними стандартами та квартира «бабусина». Ну та бог із нею.

Словом, я продала цю квартиру пів року тому заможним перселенцям з Ірпеня. Собі купила однокімнатну в сусідньому під’їзді, а гроші, що залишилися, віддала молодим.

Тієї суми вистачило б на погану «двушку» або дуже солідну однокімнатну. Ну, так мені сказали. Свою ж новонабуту однокімнатну квартиру я перетворила на двокімнатну квартиру. Метраж дозволяв, я це знала від початку.

Син із невісткою були дуже вдячні, але вирішили зробити по-своєму. Бачите, вони дуже хочуть народити дитину, але зайвих грошей зовсім немає. Син так мені і сказав:

«Мамо, давай ми поки що почекаємо трохи. Однокімнатна квартира для трьох не підійде. А жити у двокімнатній без ремонту та на околиці міста – таке собі задоволення».

Гроші вони поклали до банку, на накопичувальний рахунок. А жити попросились до мене. У мене ж тепер дві кімнати. Кажуть, так ми швидше зберемо суму, що бракує, на ремонт і з’їдемо від тебе, ти навіть і не помітиш.

Ну як я могла відмовити, тим більше, що й сама колись була в подібних умовах.

Ну ось і почалося у мене «веселе» життя. Оскільки я вже звикла жити одна, у мене, звісно, ​​з’явилися якісь свої особисті звички. Я люблю співати собі щось під ніс. Мені подобається фоном «дивитися» телевізор із іншої кімнати, коли займаюся прибиранням. А на кухні стоїть старенький магнітофон. Чому б і ні?

Але з перших днів невістка через це напружилася. Син працює в іншому районі міста, а вона з дому. Не знаю, мабуть, їй так зручно. Добре, що її батьки виховали і я особисто від неї не чула жодного кривого слова.

Тільки нас тепер жило троє, а мій син ніколи не вмів мовчати, якщо йому щось не подобалося. І помчало.

«Мам, ну чому ти так голосно співаєш? Ну не одна ж у хаті. Будь ласка, тихіше». Або ось, наприклад: «Марині завтра звітувати. Давай ти подивишся серіал у сусідки?». І щоразу це «мам» мені по вухах.

З чого б мені йти до сусідки, якщо я хочу побути вдома і поїсти якісь смаколики перед телевізором? Або знову ж таки. Я співаю голосно, так. Коли гладжу чи вечерю готую. Але тільки роблю це не для себе, а для трьох дорослих людей! Синок працює, а невістка хоч і теж там щось на комп’ютері клацає, не втомлюється особливо, я вважаю.

Вирішила із сином поговорити. Сказала Валику, що якщо його дружина має якісь до мене претензії, нехай висловить їх мені в обличчя. Інакше виходить зіпсований телефон якийсь.

Відповів, мовляв, і сам знає мій характер, просто намагається щоб усім було комфортно. І тут у мене щось клацнуло.

“Я мию, перу, прасую, готую їжу. Це що таке? Ти приходиш із роботи, їси і йдеш у «вашу» кімнату. Вона взагалі із неї не вилазить. А претензії до мене?!”

Було видно, що син зам’явся і десь він навіть розуміє, що я якраз і маю рацію. Він сказав, що вони замовлятимуть доставку.

Доставка їжі для тих, хто копить на ремонт у квартирі. Смішно. Потім я взагалі не витримала і нагадала вже не лише синові, а й моїй милій невістці про те, де вони живуть. Що збирають вони на ремонт квартири, яку куплять за мої гроші.

А якщо вони з цим не справляються і не можуть терпіти мій спів під час роботи (для них же), то нехай збирають речі та йдуть до друзів чи сватів.

Більше мені їм було сказати зовсім нічого, і я пішла до «своєї» кімнати і на повну ввімкнула телевізор. Навіть тоді я розуміла, що так розізлитися – це вчинок дитини, максимум підлітка. Але вони мене просто вивели вже своїми несправедливими претензіями. Стараюся я для них. Мені багато не потрібно. Трохи цукерок та гарне кіно, повага й привітність від них.

Другий тиждень пройшов після цих слів. Мої «квартиранти» поводяться тихіше за водичку, а невістка навіть кілька разів приходила допомагати з домашніми справами. Здебільшого ввечері. Вдень вона посилено щось друкує. Що ж, уже непогано.

Тепер мені цікаво, скільки моя молодь протримається. Якщо все почнеться по новій, точно кажу, попрошу їх за двері. Справа не в тому, що я погана мати чи не люблю дружину мого сина, ні.

Просто я вважаю, що має бути якась взаємоповага та дисципліна. Вони не малі дітки, гроші є. У обшарпаній двушці миттю навчаться і прибирання робити, і ремонт. Очевидно, чекають лише мого «благословення».

Поживемо-побачимо.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page