Я завжди жила не для себе. А зараз навіть не можу сама розібратися, як так вийшло, що у свої 57 років я не можу вийти заміж? Є чудовий наречений, зустріла в Амстердамі, але ми обоє зі Львова. Є будинок, заощадження – час пожити для себе. Але моя доросла дочка Любава іншої думки і мені від цього дуже сумно.
Нащо, скажіть, я свого часу робила стільки роботи, витрачати стільки сил і часу, працювала за трьох, щоб у моєму віці мені щось забороняли? Але поки я дивуюся, час іде. і нічого не змінюється. Не життя, а якийсь цирк. Хоч вовком вий.
Десь 17 років тому, коли ми з донькою Любавою ще жили в місті, у нас практично нічого не було. Тільки однокімнатна хрущовка на околиці і постійна потреба щось змінити у житті.
Дочка тоді ще вчилася, і я чудово розуміла, що заради того, щоб втекти від цієї безвиході, вона вискочить заміж за першого ліпшого. Скільки я бачила таких прикладів – не порахувати. А потім нещасний шлюб, чоловік, кий не поважає, оберемок плачучих дітей. Кому таке життя потрібне?
Тому я наважилася, позичила грошей, у кого тільки могла, і поїхала до Голландії на роботу. Оскільки Любава була вже дорослою та досить самостійною, я не хвилювалася ні за неї, ні за квартиру. Я вважала, Любаві це піде на користь: дізнається, як це самостійно підтримувати чистоту в будинку і самій собі готувати щодня.
Звичайно, якісь кошти я дочці висилала, але на прибиральницю їх, повірте, точно б не вистачило.
Так, більшу частину зарплати я тримала у себе. Але не для того, щоб банально її проїсти або купити якісь непотрібні речі. У мене була мрія: гарний дім, хай навіть і за містом. І, може, недорогий автомобіль. Приблизна сума для всіх моїх «хотілок» міцно трималася в голові, тож для повного щастя треба було запастись терпінням та силами. І працювати, працювати, працювати.
І вийшла я з цього режиму, лише коли дочка розповіла мені про те, що збирається виходити заміж. З її голосу я зрозуміла, що справа серйозна. Ми навіть поспілкувалися з моїм майбутнім зятем, і я вирішила, що треба взяти невелику перерву.
А вже вдома я віддала частину грошей, які в мене були, щоб молоді почали будувати будинок. Великий приватний будинок, в якому ми всі вмістилися б. Любава була в захваті від моєї ідеї, а її чоловік сказав, що має кілька приятелів у будівельній сфері, які могли б нам стати в нагоді. Словом, справи йшли в гору.
Я знову поїхала працювати, залишивши дочку та зятя на господарстві. Але незважаючи на мою постійну зайнятість, одна новина у мене все ж таки була. Ось тільки я не знала, як би правильніше нею поділитися.
Справа в тому, що я познайомилася із чоловіком. Зустрілися ми з Андрієм в Амстердамі, хоча обоє зі Львова, він працював тут, теж досить давно. Але вже в чужій країні йому довелося розлучитися: дружина знайшла собі іншого, місцевого. І забрала попутно більшу частину їхніх спільних заощаджень. Але Андрій як людина дуже хороший. Я це одразу побачила і відчула.
Спочатку ми просто дружили, потім вирішили якось зустрітись, відзначити одне з українських свят вдвох ан чужині. І закрутилося. Саме той випадок допоміг нам обом розкритися одне одному, нічого не приховуючи і не залишаючи якихось недомовок.
І, зрештою, я розповіла Любаві про свою закоханість і плани на майбутнє. Я розраховувала на підтримку дочки. Але серйозно Любава той момент цю інформацію не сприйняла. Її більше турбувала інша новина: будинок був практично добудований, залишалися лише внутрішні чистові роботи та покупка меблів. І можна в’їжджати.
Я, звичайно, була дуже рада. Мені хотілося сказати Любаві ще щось, але тоді я подумала, що тем для розмови і без цього вийшло занадто багато. І промовчала.
Повертатися додому, тим паче назавжди, було дуже приємно. Не треба нікуди поспішати, ні про що думати. Навіть дрібні негаразди на кшталт хамовитого таксиста чи незручного місця в автобусі викликали лише усмішку. Я їхала додому зі світлими думками, великими надіями та людиною, яку мені подарувала сама доля.
Так, Андрій був зі мною, і я була дуже рада. Ми обоє не заробили якихось величезних грошей, але дещо в нас було. А що ще потрібно двом закоханим людям у нашому віці?
Однак, дочка мене зовсім не підтримала. Коли побачила супутника, посмішка Любави зникла, а обличчя набуло запитального виразу. Такий варіант Любаву мою не влаштовував.
– І що, цей чоловік житиме з усіма нами, просто так?
– Так, доню. Андрій житиме у нашому будинку. Не хвилюйся, місця на всіх вистачить.
– Але ж він просто випадковий пасажир! Звичайний чоловік, який прийшов у чужу родину на все готове!
– Любавочко, він збирається купувати нам автомобіль. А на все готове прийшов колись мій зять, ти пам’ятаєш? Тож давай не сперечатимемося, добре?
Незважаючи на мою правоту, дочка досі так і не вгамувалася. Вона всерйоз вважає, що Андрій – не більше, ніж аферист. Просто хоче скористатися моїм «коханням», щоб виправити свої власні фінансові проблеми. Дочка наполягає на тому, щоб ми уклали шлюбний контракт.
Хоча я свого часу їй виходити заміж жодного разу не забороняла. А інакше, якщо я не підпишу з Андрієм шлюбну угоду, Любава вимагає, щоб ми йшли жити в нашу стару квартиру на околиці міста, яка давно орендується студентам, – більше в ній ніхто не хоче жити.
А все чому так, на вашу думку? Справа в тому, що Андрію «всього» 44 роки. Дорослий чоловік, який вже сповна побачив життя.
Але на мені він, на думку дочки, одружуватися з доброї волі не може. “Молодий занадто”, – слова моєї Любави. І якби не проблеми з документами на будинок, адже я дочці довірила всю цю справу, наша з нею розмова була б короткою.
А так проблема набагато серйозніша. Пробую виплутатися, але поки що нічого не виходить. І за що мені все це, коли я так утомилася за всі ці роки і просто хочу пожити для себе з коханою людиною?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
