Пес Капітан був старий. Навіть за людськими мірками кількість прожитих псом років виглядала дуже солідно, для собаки ж подібна цифра здавалася просто немислимою. Коли до господарів приходили гості, пес чув одне й те саме запитання:
– Як ваш старий, ще живий? – і дуже дивувалися, коли бачачи величезну голову пса у дверях.
Капітан на людей не ображався – він сам чудово розумів, що собаки не повинні жити так довго. За своє життя пес багато разів бачив господарів інших собак, що відводили очі при зустрічі і сумно зітхали при запитанні:
– А де ваш?
У такі хвилини хазяйська рука обіймала могутню шию пса, немов бажаючи утримати його, не відпустити назустріч невідворотному.
І пес продовжував жити, хоча з кожним днем Капітану все важче ходилося, все важче дихалося. Колись підтягнутий живіт обвис, очі потьмяніли, і хвіст все більше скидався на стару ганчірку. Пропав апетит і навіть улюблену вівсянку пес їв без жодного задоволення – немов виконував нудну, але обов’язкову роботу.
Більшу частину дня пес проводив, лежачи на своєму килимку у великій кімнаті. Вранці, коли дорослі збиралися на роботу, а хазяйська донька тікала до школи, пса виводила на вулицю бабуся, але з нею пес гуляти не любив. Він чекав, коли Оленка повернеться зі школи і поведе його на подвір’я. Пес був тоді зовсім молодим, коли в будинку з’явилася маленька істота, яка відразу переключила всю увагу на себе. Пізніше пес дізнався, що це створіння – дитина, дівчинка. І з того часу їх виводили на прогулянку разом. Спершу Оленку вивозили в колясці, потім маленька людина почала робити перші невпевнені кроки, тримаючись за собачий нашийник, потім вони вже гуляли вдвох, і начувайся той забіяка, який ризикнув би образити маленьку господиню! Пес, не роздумуючи, вставав на захист дівчинки, закриваючи собою Оленку.
Багато часу спливло відтоді. Олена виросла, хлопчаки, що колись смикали її за кіски, стали дорослими юнаками, що заглядалися на симпатичну дівчину, поряд з якою повільно крокував величезний пес. Виходячи на подвір’я, пес повертав за ріг будинку, до зарослого пустиря і, озирнувшись на господиню, йшов у кущі. Він не розумів інших собак, особливо хитру таксу з третього поверху, що намагалася задерти лапу чи не біля самої квартири. Коли пес виходив із кущів, Олена брала його за нашийник, і разом вони йшли далі, до групи берізок, біля яких було влаштовано дитячий майданчик. Тут, у тіні дерев, пес здавна полюбив спостерігати за молоддю. Напівлежачи, привалившись плечем до стовбура берези і витягнувши задні лапи, пес дрімав, зрідка поглядаючи на лавку, де збиралися ровесники Олени. Рудий Володя, якого колись пес найчастіше ганяв від Олени, іноді підходив до нього, сідав поруч навпочіпки і питав:
– Як справи, старий?
І пес починав бурчати. Хлопців на лаві собаче бурчання смішило, але Володя не сміявся, і псові здавалося, що його розуміють. Напевно, Володя справді розумів пса, бо казав:
– А пам’ятаєш?
Звісно, пес пам’ятав. І гумовий м’ячик, який Володя закинув на карниз, а потім лазив його діставати. І мужика, який вирішив покарати маленького Толіка за ненароком розбитий ліхтар. Тоді пес єдиний раз у житті загарчав, вискалив ікла. Але чоловік був занадто на веселі, щоб зрозуміти попередження і псові довелося збити його з ніг. Притиснутий до землі величезною собачою лапою, чоловік втратив увесь свій педагогічний запал, і більше його біля майданчика не бачили.
Пес бурчав, Володя слухав, зрідка згадуючи кумедні і не дуже випадки. Потім підходила Олена і говорила, погладжуючи величезну голову пса:
– Досить тобі, розбурчав. Ходімо додому, увечері ще побалакаєте.
Вечірню прогулянку пес чекав особливо. Влітку йому подобалося спостерігати, як сонце ховається за сірі коробки багатоповерхівок та вечірня прохолода змінює денну спеку. Взимку ж пес довго міг милуватися чорним, немов з м’якого оксамиту, небом, яким хтось розсипав різнокольорові блискітки зірок. Про що думав у ці хвилини старий пес, чому він так шумно зітхав? Хто знає.
Зараз була осінь, за вікном уже сутеніло і капав тихий, похмурий дощ. Пес разом з Оленою йшли звичним маршрутом, коли чуйне собаче вухо вловило незвичайний звук. Звук був дуже слабкий і чомусь тривожний.
Пес озирнувся на Олену – дівчина не помічала звуку. Тоді пес швидко, наскільки дозволяло його важке тіло, метнувся в кущі, намагаючись відшукати. Що? Він не знав. За все довге життя пса з таким звуком він ще не стикався, але звук повністю підкорив свідомість пса. Він майже не чув, як злякано кличе його Олена, як її заспокоює Володя. Він шукав і знайшов. Маленька мокра грудочка роззявляла крихітну рожеву пащу в беззвучному крику. Кошеня. Звичайне сіре кошеня, яке лише тиждень тому вперше побачило цей світ своїми блакитними очима.
Обережно, щоб не пом’яти маленьке тільце, пес узяв його зубами за шкірку і виніс до Олени.
– Що це ти притяг? – Почала була Олена і осіклася. Тихенько ойкнула, підхопила маленьку тремтячу грудочку.
– Додому! – Скомандувала Олена і, не чекаючи пса, побігла до під’їзду.
Кошеня вижило. Три дні лежало пластом, ніяк не реагуючи на метушню навколо. Тільки жалібно пищало, коли ого годували і лікували. Через тиждень по квартирі скакала бешкетна і абсолютно здорова котяча дитина. У міру хуліганиста та неслухняна. Але варто було псові злегка рикнути або хоча б грізно подивитися на бешкетника – і кошеня відразу ставало взірцем слухняності.
А пес з кожним днем слабшав. Немов віддав частинку свого життя врятованому кошеняті. І якось пес більше не зміг піднятися зі своєї підстилки. Викликали ветеринара, той оглянув пса та розвів руками. Люди довго про щось говорили, Олена тихо плакала. Потім брязнуло скло, ветеринар почав підходити до собаки, ховаючи руки за спиною. І раптом зупинився, наче перед ним виріс мур.
Але це було лише маленьке сіре кошеня. Вигнувши спинку дугою і задерши хвіст, кошеня вперше в житті шипіло, відганяючи від пса щось незрозуміле, але дуже недобре. Кошеня боялося цієї людини. Але щось змушувало його відганяти ветеринара від пса.
Ветеринар постояв, дивлячись у повні ляку котячі очі. Відступив назад, обернувся до Олени:
– Він не підпустить. Заберіть кошеня.
– Ні.
– Олено! – вигукнула господиня. – Ну, навіщо ж мучити собаку?
– Ні. Хай буде, як буде. Сам нехай.
Чоловік подивився на кошеня, потім на заплакану Олену, знову на кошеня. І пішов. Люди розійшлися у своїх справах, квартира спорожніла. Тільки бабуся поралася на кухні, зрідка схлипуючи і шепочучи щось невиразне.
Пес дрімав на підстилці, поклавши величезну голову на лапи і заплющивши очі. Але не спав. Капітан слухав подих кошеняти, яке безтурботно спало, затишно вмостившись під боком пса. Слухав, і намагався зрозуміти, як це маленьке слабке звірятко зуміло відігнати велику і сильну людину.
А кошеня спало, і йому снилося, що псові знову загрожує небезпека, але воно знову і знову проганяє ворога. І поки воно, кошеня, поруч, ніхто не посміє забрати його друга.
Сергій Уткін
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
