Катерина звиклася. Що є Вітька, що немає його. Аби не лаятися, не сваритися. Суп приготувати, черевики накремити, штани попрати, сорочку нагладити, народити іноді – їй не складно.
– Кать, – сказав Віктор без надриву, – втомився я від тебе чогось. Вибач, нічого особистого, просто не любив тебе ніколи і все. Бувай. Ні, не в образу, просто у Євки… та що там пояснювати, молода вона і все.
– А квартира… а Василько, а я?
– Не ридай, самому тошно. Квартиру поділимо, меблі всі мої. Або гроші давай.
– А Василько?
– Шо ти причепилася, сама дитя хотіла, я тут взвгалі не приділі.
– На аліменти подам!
– Не смій!
Через два тижні Вітька повернувся.
Худий, голодний, брудний.
Оговтувався довго
А потім його як підмінили. Квіти щодня додому носив і смакоту всіляку. Зарплату на стіл клав. Нічого не приховуючи.
Пробачила.
Далі непомітно затягла буденність.
Як у всіх.
Турботи, клопоти.
Дитячий садок, робота, дача, ремонт, зарплата, кредит, холодильник…
Друга дитинка.
Вітька начебто за розум взявся.
Життя… нормальне, як у всіх.
Не любить, значить, не любить.
Хто знає, може бреше. Сказав тоді в серцях, щоб не приставала з запитаннями. А насправді кохає. Он, видно ж.
Спить в обнімку, подарунки дарує.
Навіть цілує зрідка.
Як у всіх, словом.
Спочатку переживала, ревіла зрідка. Наплачеться – і борщ готувати. Випере, прибере – в ліжко.
Вітька нічого – ласкавий, хіба що зрідка хильне зайвого, починає руками махати, згадувати ту Єву…
Любить, не любить… Мамка Катерину в дитинстві теж не любила. Навіть з дому кілька разів виганяла. Зовсім.
Катерина тоді в під’їзді спала.
Нічого. До мамці притерпілася, до Віктора поготів. Грошей, правда, більше не дає. Куди діває, невідомо, але її зарплати на життя вистачає.
Гаразд. У всіх так, чи їй не знати?
Головне, не сперечатися, не питати ні про що, не провокувати.
Діти, знову ж. Без батька дітям ніяк не можна.
Так і живуть.
А одного разу Вітька прийшов, розплакався, – люблю, – каже, – більше за життя люблю. Обманював. Єва та така була… Для всіх, і нічого в ній хорошого не було. Все життя тільки тебе люблю! А до неї пішов тому, що нерозумний.
Катерина, ясна річ, нічого не зрозуміла. Де вже їй з жіночим курячим розумом.
Тільки вона його, Вітьку цього, тепер точно не любила. Терпіла і тільки. І все.
Заради дітей.
Господарство спільне. І взагалі…
Головне, щоб ми в оселі, щоб поїсти-попити, щоб…
Вона звиклася. Що є вітька, що немає його. Аби не лаятися, не сваритися. Суп приготувати, штани попрати, сорочку йому нагладити, народити іноді – їй не складно.
Всі ж так живуть.
Любить, не любить. Немає різниці. На то і жінка, щоб при чоловікові жити.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
