— Катерино Петрівно, я прошу вас, зрозумійте, це наша родина, і ми самі вирішуємо, що нам їсти! І дублікат ключів я вам робити не буду, вибачте!, – сказала мені невістка.
— Олено, це не “супчик”, це просто вода з вареною капустою! А мій син Сергій, який працює інженером і витрачає стільки сил, має харчуватися як повноцінна людина, а не як кролик на одних травах! Я прийду і приготую нормально, ви лише скажіть, коли!
— Ми домовимося самі, і я не хочу обговорювати це. Не хвилюйтеся.
— Я і не хвилююся, Олено, я турбуюся! І не називайте це “супчиком” більше, це образа для їжі!
Як тільки мій Сергійко, мій сокіл, скинув мені на Viber фотографію того, що його “кохана” дружина назвала обідом, я одразу ж схопила свою велику сумку і, незважаючи на пізній час, поїхала до них. Ну не може ж таке траплятися у моїй родині!
Якщо невістка, Олена, вирішила “скинути зайве” чи там “полегшити собі життя” — це її справа. Нехай їсть, що хоче, хоч цілодобово гризе моркву, але моєму Сергію вона зобов’язана готувати справжню, поживну, чоловічу їжу! А якщо їй бракує на це часу — бо я розумію, вона працює, ходить на якісь свої “процедури” для краси, — то нехай дадуть мені дублікат ключів, і я сама буду приходити до них додому і варити все, що потрібно.
Але Олена, здається, зовсім не так зрозуміла мою пропозицію про допомогу. Вже майже тиждень я ходжу сама не своя, місця собі не знаходжу, і думки про цю ситуацію не дають мені спокою!
Я ще задовго до їхнього весілля, яке відбулося три з половиною роки тому, помічала, що Олені не завадило б “трохи” попрацювати над собою. Але, зверніть увагу, я була як стіна — я мовчала! Я жодного разу не натякнула, жодного разу не підняла цю тему і навіть поглядом не показала свого невдоволення, хоча щоразу, коли бачила її тарілки, переповнені чимось дуже ситним і жирним, мені хотілося сказати: “Дівчино, ну хоча б без того великого шматка хліба це з’їж!”. Я не втручалася, бо вважала, що це не моя справа.
Але, з іншого боку, саме завдяки її любові до ситної кухні я спала дуже спокійно. Мій син був завжди нагодований, а це для матері — головне. І готує вона, чесно кажучи, дуже смачно, тут не посперечаєшся. Її відбивні, її котлети — це було щось неймовірне! Звісно, вона проводила на кухні багато часу, але ж і результат був гідний похвали. Сергійко завжди нахвалював її кулінарні здібності, і я була вдячна їй за це.
Мій Сергій, Сергій Петрович, — працює провідним інженером-проєктувальником на великому заводі. Робота його складна, вона вимагає постійної концентрації, уваги до найменших деталей і, звичайно, дуже великих витрат енергії, нехай і розумової. Тому я завжди була і буду переконана, що харчуватися Сергій повинен не просто добре, а ідеально. Їжа — це його енергія, його ресурс! Як можна таку машину, як мій син, заправляти “водою з капустою” і називати це повноцінним обідом?
Та й взагалі, мій Сергій з дитинства худорлявий, він дуже тонкої конституції, весь пішов у свого батька, світла пам’ять йому. Якщо за ним не стежити, не годувати його регулярно і добре, він одразу ж втрачає вагу, і тоді мені доводиться хапатися за голову. З ним завжди треба бути особливо уважним до харчування.
Весілля було влітку, скоро вже чотири роки, як вони живуть разом, а онуків моїх, на жаль, немає. Я, звісно, не лізу з прямими запитаннями, не сварилася з ними на цю тему, але моє материнське серце відчуває. Здається мені, що Олена пішла на обстеження, і їй, мабуть, порадили змінити раціон, а можливо, і схуднути, щоб покращити своє здоров’я. Це зараз у всіх модно, всі “стежать за вагою”. Я все розумію, але мій син тут яким боком? Він же не повинен страждати через її бажання стати “легшою”!
— Олено, люба, — намагалася я спокійно пояснити їй під час мого візиту. — Ти собі їж ті свої гарбузові пюре і похльобки, якщо тобі так потрібно. Це твій вибір! Але для Сергія готуй, як завжди! У нього ж важка робота, йому потрібен повноцінний обід, а не ця… ця “дієтична вигадка”! Він на цих зупках довго не витримає!
Сергійко мій, бідний, спочатку мовчав, намагаючись не створювати конфлікт. Він дивився на свої тарілки з цим “новим харчуванням”, а потім, коли вже зовсім не витримав, вирішив поскаржитися мені. І правильно зробив! Бо він знає, що я завжди його вислухаю, підтримаю і захищу.
— Мамо, я вже не можу, — сказав він мені по телефону, і в його голосі я відчула справжню втому. — Я постійно відчуваю голод. Вдень на обід якийсь варений рис і трохи листя салату, на вечерю — ось ця “дієтична зупка”. Я на роботі ледь до обіду дотягую, мушу бігати до автомата за якоюсь шоколадкою. А Олена мені відповідає: “Ти ж зі мною за компанію, Сергію! Це ж корисно, це очищення організму!”.
— Який він тобі “товариш по дієті”? — обурилася я, почувши це від сина. — Він дорослий чоловік, йому силу треба, а не ці твої… — я ледь стримала емоції. — Ці твої експерименти! Чому ти не можеш приготувати йому окремо? Це ж не так складно!
Тоді я й озвучила Олені свою пропозицію, коли приїхала до них:
— Олено, якщо у вас, дорогенька, немає часу готувати дві окремі страви — для себе і для Сергія, бо я ж розумію, це додаткові клопоти — то нехай ви мені зробите копію ключів. Я сама буду приходити, наприклад, у вівторок і п’ятницю, і варити йому його улюблені борщі, голубці, м’ясні страви. Я все розкладу по лотках, все складу в холодильник, а ви лише розігрієте. Так буде справедливо. І ви не будете перенапружуватися, і мій Сергій буде ситий! Це ж просте рішення!
Вона мовчки, дуже холодно, подивилася на мене. Я побачила в її очах образу, хоча я ні слова не сказала про її вагу. А потім, досить різко, відмовилася від моєї допомоги.
— Катерино Петрівно, дуже дякую за вашу турботу, але це зайве. Ми не потребуємо, щоб ви приходили до нас і поралися на нашій кухні. Це наш дім, і ми самі на сімейній нараді вирішимо, як нам далі харчуватися. Це наше рішення.
— Ну-ну, — тільки й змогла я відповісти. — Я почекаю, коли ви там “вирішите”. А до того часу мій син буде ходити голодний і втомлений?
— Він не голодує! Це збалансоване харчування! — підвищила вона голос.
— “Збалансоване” — це коли людина має силу працювати, має енергію, а не думає про те, коли нарешті зможе щось нормально з’їсти! — відповіла я, не поступаючись. — Вам це незрозуміло?
Вона відвернулася і швидко пішла до спальні, а Сергійко, мій бідний хлопчик, лише розвів руками, наче вибачаючись за дружину.
— Мамо, не сварися. Ми якось це вирішимо.
— Як “якось”? Ти ж моя дитина! Я не дозволю, щоб ти ходив голодний і псував собі здоров’я!
Я поїхала додому, але спокою не маю жодної хвилини. Я ж бачу, що Олена просто не хоче морочитися. Вона вирішила проблему “двох страв” найпростішим шляхом: змусити всіх їсти те, що їсть вона. Але ж Сергійко не витримає такого режиму! Він на цьому “збалансованому” харчуванні за два місяці втратить усі сили!
Вчора я знову зателефонувала Сергію, щоб дізнатися, як його справи.
— Синочку, як ти? Що їв сьогодні на обід?
— Мамо, не питай. Сьогодні була якась зовсім маленька порція вареної риби і два листки салату. Я по дорозі з роботи не витримав, зайшов до маленької кав’ярні і купив собі ситний бутерброд. Бо так неможливо працювати!
— Ось бачиш! — мало не “закричала” я у слухавку. — Це ж не вихід! Ти ж знаєш, що тобі не можна їсти всухом’ятку і на ходу! Ти ж собі шлунок псуєш! Давай я завтра приїду, куплю все необхідне і наварю тобі! Я все приготую сама, тільки скажи!
— Мамо, не треба. Я сам потім візьмуся за це, коли буде більше часу. Олена дуже образиться, якщо ти це зробиш. Я не хочу, щоб ви сперечалися через мене.
— Яка тут “спірка”? Тут турбота про твоє здоров’я! А її образа – це її справа. Вона не розуміє, що робить! Вона думає лише про себе, про своє “схуднення”! А чоловік що? Перетерпить? Це неправильно!
Я вважаю, що жінка має дбати про свого чоловіка. Це її обов’язок, тим більше, коли він так важко працює і приносить у дім добрі гроші. І якщо вона сама вирішила вести такий спосіб життя, це не означає, що чоловік має страждати. Або нехай готує, як раніше, або нехай віддасть цю почесну місію мені. Це ж так просто і логічно! Я ж не прошу її грошей чи якихось послуг, я пропоную свою допомогу від чистого материнського серця! Я готова витрачати свій час, свої сили, щоб мій син був здоровим і ситим!
Але вона вперлася і не хоче чути моїх доводів. Каже, що “принципово” не хоче, щоб я приходила до них додому і поралася на їхній кухні. Мовляв, це їхній простір, їхні правила. Але ж це не про правила, це про добробут і здоров’я мого сина!
Я бачу, що Сергійко став більш втомлений, сумний, він частіше скаржиться на головний біль. Він не каже прямо, що голодний, але його очі, його тихий голос, його небажання обговорювати цю ситуацію — все говорить за нього. Він звик до домашньої, поживної їжі, а тепер що? Перекус на роботі і вода з капустою вдома!
Я не можу просто сидіти і чекати. Я його мати, я не можу дивитися, як моя дитина втрачає енергію і здоров’я через чиїсь “дієтичні примхи”. Я ще раз спробую поговорити з Оленою, але вже більш аргументовано. Я поясню їй, що якщо вона хоче бачити Сергія активним і працездатним, вона повинна переглянути своє ставлення до його харчування. А якщо ні…
Любі читачі, розсудіть нас! Чи справді я настільки “не права”, коли хочу, щоб мій дорослий син, який важко працює, нормально харчувався? Як би ви вчинили на моєму місці, коли допомогу від щирого серця відкидають?
