— Катерино, я вимкнула свій холодильник і розморозила морозилку, тому тепер буду снідати й вечеряти у вас, — заявила Надія Петрівна, по-господарськи викладаючи свої капці прямо посеред нашого коридору. Богдан лише опустив очі, не наважуючись заперечити матері, яка заради економії вирішила перетворити наше життя на безкоштовну їдальню. Я ще не знала, що цей піст стане початком кінця нашого сімейного спокою
Усе почалося з того дня, коли моя свекруха, Надія Петрівна, оголосила про свій новий життєвий етап. Ми з Богданом якраз тільки закінчили облаштовувати нашу невелику двокімнатну квартиру, де кожна дрібниця була куплена за важко зароблені гроші. Богдан працював на двох роботах, я теж не сиділа склавши руки, намагаючись створити той самий затишок, про який мріяла з дитинства. Погода на вулиці стояла сира, березневий вітер пробирав до кісток, а в нашому помешканні завжди було тепло, пахло свіжою випічкою та спокоєм.
Надія Петрівна прийшла до нас у вівторок увечері, коли ми збиралися сідати вечеряти. Вона не стукала, бо мала свій дублікат ключів, який Богдан необачно віддав їй ще під час переїзду. Вона зняла своє важке пальто, акуратно повісила його на гачок і пройшла на кухню, навіть не запитавши, чи ми не зайняті.
— Діти, я прийняла важливе рішення, — мовила вона, сідаючи на мій улюблений стілець біля вікна. — Зараз час посту, час духовного очищення та, що не менш важливо, суворої економії. У моїй квартирі зараз занадто порожньо і холодно, тому я вирішила, що буду проводити вечори у вас.
Я переглянулася з Богданом. Він лише знизав плечима, бо ніколи не міг заперечити матері.
— Мамо, але ж ви казали, що любите свій спокій, — тихо зауважив чоловік.
— Спокій — це добре, але рахунки за опалення та світло просто немилосердні, — відрізала вона. — Я вимкнула у себе всі обігрівачі, викрутила зайві лампочки і навіть холодильник розморозила. Навіщо йому гудіти даремно, якщо я можу поїсти у рідного сина?
Так почався наш марафон виживання. Щодня о четвертій годині дня, коли я тільки поверталася з роботи і хотіла боку хоча б пів години тиші, двері відчинялися. Надія Петрівна заходила в дім, одразу вмикала телевізор на повну гучність і йшла на кухню перевіряти, що в каструлях.
— Катерино, чому так мало овочів у рагу? — запитала вона одного разу, тримаючи в руках ополоник.
— Богдан любить, щоб було більше м’яса, — відповіла я, намагаючись стримувати роздратування.
— М’ясо в піст — це важко для душі, — повчально мовила свекруха. — Краще віддай його мені в контейнер, я завтра вранці з’їм, щоб добро не псувалося, а ви собі капусти побільше тушкуйте.
Вона не просто приходила в гості, вона оселялася у нас до пізньої ночі. Вона милася в нашому душі по сорок хвилин, використовуючи мої дорогі шампуні та олії. Коли я заходила у ванну після неї, там панувала така пара, ніби в сауні, а на полицях залишалися лише порожні пляшечки.
— Надіє Петрівно, цей засіб був досить дорогим, — не витримала я, коли побачила, що мій новий крем для обличчя наполовину порожній.
— Ой, Катю, ти молода, тобі й водички досить, а моїй шкірі потрібен особливий догляд через холод у моїй хаті, — спокійно відповіла вона, навіть не дивлячись мені в очі.
Богдан ставав дедалі похмурішим. Він бачив, як я втомлююся, як зникають наші запаси продуктів, які ми планували на місяць. Свекруха приносила з собою лише порожні пакети, а йшла з повними. Вона забирала залишки вечері, хліб, цукор, навіть туалетний папір примудрялася відмотувати собі про запас.
— Ти розумієш, що ми за цей місяць витратили на продукти вдвічі більше, ніж зазвичай? — запитала я чоловіка, коли ми нарешті залишилися самі в спальні.
— Я знаю, Катю. Але вона каже, що економить на ремонт даху у себе в селі. Що я маю зробити? Вигнати матір на мороз? — Богдан розтер обличчя руками.
— Вона не в селі живе, Богдане, а через дві вулиці від нас. У неї є пенсія, є субсидія. Це не економія, це просто використання нас.
Наступного дня ситуація загострилася. Надія Петрівна привела з собою свою подругу, таку ж ощадливу жінку на ім’я Марія Іванівна. Вони влаштувалися у вітальні, розклали на журнальному столі в’язання і вимагали чаю з медом.
— Ой, Надіє, як у вас тут добре, — прицмокувала Марія Іванівна. — І світло горить у всіх кімнатах, і тепло так, що аж розімліла.
— Так, я ж казала, що діти мають допомагати батькам, — гордо відповідала свекруха. — Катю, принеси нам ще того печива з горіхами, яке ти вчора купувала.
Я стояла в дверях і відчувала, як усередині все закипає. Це було моє печиво, яке я берегла до кави в суботу.
— Його більше немає, — сухо сказала я.
— Як немає? Там же була ціла пачка! — здивувалася Надія Петрівна.
— Ви його вчора ввечері забрали з собою, коли йшли додому, — нагадала я.
Настала тиша. Подруга свекрухи якось дивно на мене подивилася, а Надія Петрівна лише піджала губи.
— Яка ти стала дріб’язкова, Катерино. Для матері жалієш крихту хліба. Богданчику! — крикнула вона в бік кімнати, де чоловік намагався працювати за ноутбуком. — Твоя дружина мене шматком хліба дорікає!
Богдан вийшов, виглядаючи вкрай виснаженим. Його погляд зупинився на мені, потім на матері. Я чекала підтримки, чекала, що він нарешті скаже слово.
— Мамо, Катя просто втомилася, — тихо промовив він.
Цього було замало. Це було зовсім не те, що я хотіла почути.
Конфлікт набирав обертів. Надія Петрівна почала з’являтися ще раніше, іноді навіть о першій годині дня, чекаючи мене під дверима під’їзду, якщо я затримувалася. Вона приносила з собою брудну білизну.
— У мене машинка багато електрики бере, а у вас все одно вона крутиться щодня, — пояснювала вона, закидаючи свої речі до моїх світлих суконь.
Одного разу я побачила, як вона перебирає мої речі в шафі.
— Що ви тут робите? — вигукнула я, заходячи в кімнату.
— Та ось, дивлюся, у тебе стільки шарфів, а ти їх не носиш. Хотіла взяти один, щоб горло не продуло, бо в хаті в мене сирість, — спокійно відповіла вона, навіть не засоромившись.
— Вийдіть звідси. Будь ласка, просто вийдіть, — мій голос тремтів від напруги.
Вечеря того дня була мовчазною. Я не готувала нічого особливого — просто відварила картоплю. Свекруха дивилася на страву з явним незадоволенням.
— І це все? А де ж підлива? Де салат?
— Надіє Петрівно, у нас закінчилися кошти на цей місяць. Оскільки ви часто обідаєте і вечеряєте у нас, бюджет вичерпався швидше, ніж ми розраховували, — я дивилася прямо їй в очі.
— Богдане, ти чув? Вона рахує кожен мій крок! Я ж для вас намагаюся, хочу, щоб у мене гроші лишилися, може, колись і вам поможу, — вона почала витирати очі хустинкою, хоча сліз не було.
— Мамо, Катя права. Нам важко тягнути витрати на трьох, коли ми розраховували на двох, — нарешті озвався Богдан.
— Ах ось як! — вона різко встала. — Значить, рідна мати стала тягарем? Ну добре. Я піду у свою холодну квартиру, буду сидіти там у темряві. Може, так вам стане легше.
Вона вдяглася і пішла, голосно грюкнувши дверима. На хвилину в хаті запала тиша, яку ми так цінували. Але цей спокій був оманливим. Богдан почав звинувачувати мене в тому, що я занадто різка. Ми сварилися до півночі.
Минуло кілька днів. Надія Петрівна не з’являлася, не дзвонила. Богдан ходив сам не свій. Зрештою, він не витримав і поїхав до неї. Повернувся він пізно, з винуватим виразом обличчя.
— Вона там справді сидить у куртці, Катю. У квартирі холодно, вона навіть чайник не вмикає, щоб зекономити. Вона плакала. Каже, що ми її покинули напризволяще.
— Це її вибір, Богдане! Вона має гроші, вона просто хоче жити за наш кошт, щоб відкласти собі на щось інше! — я намагалася достукатися до його здорового глузду.
— Вона моя мати. Я не можу інакше.
Наступного ранку все повернулося на свої місця. Знову двері відчинилися ключем, знову запах дешевих парфумів заповнив коридор. Але цього разу Надія Петрівна була ще винахідливішою. Вона принесла з собою список того, що я маю купити в магазині, бо в неї, бачте, закінчилися запаси крупи.
— І візьми ту олію, що без запаху, вона мені краще підходить, — додала вона, наче це було цілком природно.
Я дивилася на цей список і розуміла, що це ніколи не закінчиться. Вона не просто економила, вона витісняла мене з мого власного життя, з мого простору. Кожен вечір перетворювався на виставу однієї акторки, де ми з Богданом були лише декораціями та спонсорами.
Одного разу я повернулася раніше і почула розмову свекрухи по телефону. Вона розмовляла з сестрою.
— Так, Людо, все йде за планом. Гроші на картці збираються, я вже майже назбирала на той золотий гарнітур, що в ювелірному бачила. А діти… Та що діти? Пообурюються і заспокояться. Катерина трохи фиркає, але Богданчик її швидко на місце ставить. Головне — безкоштовно поїсти і в теплі посидіти. А вони хай платять, у них зарплати великі.
У мене в очах потемніло. Весь цей час вона просто обманювала нас. Жодної нужди, жодного холодного дому через бідність — лише чистий розрахунок і бажання купити прикраси за наш рахунок.
Коли Богдан прийшов додому, я розповіла йому все. Він спочатку не повірив, казав, що я щось не так зрозуміла. Тоді я просто взяла його за руку, підвела до дверей вітальні, де Надія Петрівна знову вихвалялася перед кимось по телефону своїм хитромудрим планом.
Він слухав близько п’яти хвилин. Його обличчя ставало то червоним, то блідим. Він не кричав. Він просто зайшов у кімнату, взяв сумку матері, яку вона вже встигла набити нашими фруктами, і спокійно виклав усе на стіл.
— Мамо, віддай ключі, — сказав він тихим, але сталевим голосом.
— Що ти таке кажеш, синку? — вона спробувала посміхнутися, але очі видавали тривогу.
— Ключі на стіл. Зараз.
Вона почала щось лепетати про піст, про економію, про сімейні цінності. Але Богдан був невблаганним. Він забрав ключі, допоміг їй одягнутися і вивів до виходу.
— Більше без запрошення не приходь. А на золото заробляй сама, не за рахунок нашого бюджету.
Здавалося б, історія мала закінчитися перемогою. Але Надія Петрівна не з тих, хто здається. Вона почала дзвонити всім родичам, розповідаючи, як ми вигнали її голодну і хвору на вулицю в піст. Тепер мій телефон розривається від докорів тіток і двоюрідних братів. Богдан ходить пригнічений, він відчуває провину, хоча знає правду. У нашій квартирі тепло, але в душі оселився холод. Свекруха так і не визнала своєї провини, вона продовжує грати роль жертви, вимагаючи уваги та компенсації за завдані їй моральні страждання.
Весна за вікном набирає сили, сонце світить яскравіше, але я щовечора здригаюся від кожного звуку в під’їзді, боячись, що вона знайде спосіб повернутися і знову почне встановлювати свої правила. Наші стосунки з чоловіком тріщать по швах, бо він не може витримати тиску всієї родини, яка вважає мене головною винуватицею цього конфлікту.
Чи варта була ця правда зруйнованого миру в родині, і чи можна взагалі виставити межі людині, яка вважає твій дім своєю власністю?
