Катерино, зрозумій мене правильно, – сказала свекруха, – В першому шлюбі Василя, я його квартиру на себе оформила, ось тому після розлучення він тобі дістався “не босий”. Але тепер ти мене вибач, але я також маю бути певна, що ти його не кинеш, – впевнено сказала Галина Андріївна. – Якби ж не моя позика, не мали б ви цієї трійки в новобудові!, – ви, мабуть, забули, дорога свекрушенько, що позику ми з Василем вам давно повернули і тепер вона повністю наша! Але Галина Андріївна не з тих, хто легко здається.
– Васильку, ти знову чайок? – запитала я, тільки-но побачила, як мій чоловік вмостився за кухонним столом із чашкою в руках. – Чи, може, краще зварити борщу, бо виглядаєш голодним, як вовк?
Він посміхнувся і махнув рукою:
– Та ні, Катю, чай поки що з печивом. Пізніше щось перекусимо.
Чесно кажучи, іноді він мене дратує своєю простотою. У нас і так життя непросте, а Василь завжди намагається все звести до «все нормально». А що робити, коли зовсім не нормально? Як жити з відчуттям, що будь-якої миті може виникнути нова “буря” зі свекрухою?
Я жінка, мабуть, не дуже сварлива, але коли справа стосується нашої квартири, тут я мовчати не можу.
Коли ми з Василем вирішили купити трикімнатну квартиру, це було правильне рішення. Йому 50, мені 46. Ми обоє були в шлюбах раніше, але зараз збудували своє щастя. Хоч і не без труднощів.
Василь вклав у квартиру більшу частину грошей. Я продала свою однокімнатну, доклала те, що мала, і взялася обставляти житло – меблі, техніка, все це було з моєї кишені.
Та головна проблема виникла з його мамою, Галиною Андріївною. Я знала, що вона жінка не проста: ділова, розважлива, і, як кажуть, “завжди напоготові”.
Вона ще до нашого шлюбу натякала, що я маю подбати про своє місце в цій квартирі, але коли дійшло до справи, відкрито сказала:
– Як це – без мого відома? Це ж я гроші Василеві позичила, щоб ви ту квартиру купили!
Я знала, що частина суми була її, але ми з Василем уже все повернули – до копійки. Тоді чому це “її квартира”?
– Катю, ти ж могла б і по-людськи сказати мені! – сказала вона якось на сімейному обіді. – Василь у першому шлюбі переписав квартиру на мене, я її потім сину повернула. А зараз? Що я маю думати? Ти все під себе гребеш!
Василь мовчав. Це його звична реакція – “аби не сваритися”. Але як же це важко, коли ти відчуваєш, що замість підтримки чоловік просто уникає конфлікту.
Я не відчуваю за собою вини. Я будувала це життя разом із Василем, вкладала, як могла. Але Галина Андріївна, здається, досі сприймає мене як тимчасову жінку поруч із її сином.
– Василь, ну скажи хоч щось, – не витримала я одного разу, коли його мама вкотре почала “читати лекцію”. – Чому ти мовчиш, коли мене ображають?
Він знизав плечима:
– Мама така є… Я її не зміню.
І що з цим робити? Я й сама не знаю.
А як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто пробувати налагодити стосунки з Галиною Андріївною, чи просто триматися на відстані? Мені дуже важливо почути ваші поради, бо самій це важко вирішити.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
