– Катю, допоможи мені, нам з дочкою, нікуди йти. Адже це і мій будинок теж! – благала я свою рідну сестру.
– Оль, ти сама пішла звідси кілька років тому. Ми з чоловіком зробили ремонт за свої гроші, в твоїй кімнаті живе наш син. Куди ти пропонуєш тебе поселити? На кухню? – кричала Катя.
– Але не жити ж нам на вулиці… Ти ж моя рідна сестра, як ти можеш відвернутися від мене в такій важкій для мене ситуації? Пусти нас хоч на кілька місяців, я влаштуюся на роботу, і знайду собі житло, – просила я Катрю.
– Ні! Викручуйся сама, ти вже доросла панночка! – сказала сестра і закрила двері.
Я дивилася в холодні очі своєї рідної сестри і не впізнавала її. Адже зовсім недавно ми ділили між собою останній шматок хліба. А зараз вона відмовлялася дати притулок мені з маленькою донькою. В ту ніч ми з донькою ночували на вокзалі…
…Катя була старша за мене на кілька років. Ми рано втратили батьків, нас ростила бабуся, а потім і її не стало. Нам довелося нелегко з сестрою. Катя піклувалася про мене, і часто віддавала мені краще, а сама задовольнялася малим.
Були такі часи, що нам доводилося голодувати по кілька днів. Але завдяки взаємопідтримці ми вивчилися і стали на ноги. Потім я зустріла Артура і вийшла за нього заміж.
Мій чоловік був забезпеченою людиною і працював в успішній фірмі. Ще до нашого весілля я пішла з батьківського дому і переїхала жити до майбутнього чоловіка, в просторий будинок.
– Пощастило тобі, Ольго! Он, якого мужика отримала, сам будинок тільки чого вартий, це тобі не наша маленька хрущовка, – сказала мені Катя на весіллі. Вперше тоді я побачила заздрість в її очах.
– Ти не права, я дуже люблю свого чоловіка і тільки з цього виходжу за нього заміж. Його будинок тут ні до чого! – намагалася я пояснити сестрі.
Відтоді стосунки наші стали холодними. Катя через деякий час тежвийшла заміж і народила сина. Але зі мною спілкуватися вперто не хотіла.
Одного разу в наш дім прийшла біда. Мого чоловіка несподівано заарештували і звинувачували в якихось грошових махінаціях. Я відразу ж найняла хорошого адвоката, тому що розуміла, що Артур не здатний на подібне.
Але ми не змогли домогтися справедливості. Артура засудили на вісім років позбавлення волі, все його майно також було арештовано. Я з трирічною дочкою залишилася на вулиці.
Свого часу я виписалася з своєї квартири, тому не мала права претендувати на житлоплощу. Моя сестра скористалася цим і не пустила мене з донькою навіть на поріг. На останні гроші мені вдалося зняти крихітну кімнату в самотньої бабусі.
Наступного дня я пішла влаштовувати дочку в дитячий садок, тому що мені необхідно було терміново шукати роботу. Грошей у мене залишалося лише на місяць. Так ми і жили: рано вранці, я заводила Міланку в садочок, а потім йшла працювати.
Мені доводилося економити кожну копійку, я намагалася щомісяця відправляти Артуру невелику посилку з продуктами. Від нього відмовилися всі друзі і знайомі. Втім, як і від мене.
Через півроку мене знайшов адвокат, який захищав чоловіка.
– Вітаю, Ольго! У мене для вас є добрі новини. У справі вашого чоловіка з’явилася нові версії, і свідки. Тому, вона відправлено на дослідування. Я не хочу вас обнадіювати, але у Артура з’явився шанс! – сказав чоловік.
– Дякую вам, Романе Миколайовичу. Будемо сподіватися, що цього разу, справедливість переможе, – заплакала я.
– Ви не впадайте у відчай, я буду тримати вас в курсі, – сказав адвокат.
На щастя, слідству вдалося встановити правду, і мого чоловіка звільнили і повернули наш будинок.
– Оль, хотів запитати у тебе, чому ти знімала з донькою якесь убоге житло? У тебе ж є батьківська хата, чому ти не пішла туди? – запитав мене чоловік.
Я згадала сестру, і розплакавшись, все розповіла чоловікові.
– Не плач, люба! Все у нас тепер буде добре. Я нікому не дозволю ображати тебе. А про сестру забудь! У тебе є я, і Міланка, ми тебе любимо і ти нам потрібна, – сказав Артур.
– Дякую, любий! – я обняла чоловіка і на душі у мене стало спокійно і легко.
Через кілька років мені подзвонила Катя.
– Привіт, Олю. Я перебуваю в лікарні, хотіла б попрощатися з тобою і попросити вибачення, – сказала сестра і заплакала.
– Що з тобою, Катю? Скажи мені адресу, де ти?
Через півгодини я під’їхала до лікарні. Побачивши сестру, я жахнулася. Катря дуже схудла і постаріла. Я заплакала.
– Катю, мила моя, що з тобою?
– Напевно, це розплата, за мій гріх. Я все життя картала себе, що вигнала тебе з дитиною на вулицю. Все намагалася чоловікові своєму догодити. Іван мій, як дізнався про твою біду, відразу попередив мене, щоб ноги твоєї в нашому домі не було, – сказала Катя.
– Забудь, що було, те загуло, – сказала я.
Побачивши сестру в такому стані, я відразу забула всі образи. Чомусь згадала наше дитинство, як ми були щасливі зі своїми батьками…
– Пам’ятаєш, Катю, як ми в новорічну ніч, чекали Діда Мороза з подарунками і заснули прямо під ялинкою? – посміхнулася я.
– Пам’ятаю, звичайно. Ти ще говорила мені, що якщо ми не засинаємо, то Дід мороз образиться на нас, і пролетить повз наш будинок, – засміялася Таня і раптом скривилася від болю.
– Катю, розкажи мені, що з тобою? – промовила я.
– Оль, воно тобі не треба. Важка у мене хвороба, лікар сказав, що півроку від сили протягну. Я залишилася зовсім сама. Іван покинув мене, як тільки я захворіла. А син наш заїхав далеко і навівть не родичається. Не склалося у мене життя якось, – сказала Катя.
– Гаразд, сестро. Ти поки розбери пакет, я привезла тобі трохи вітамінів, а я поговорю з лікарем, – сказала я і вийшла з палати.
– Скажіть мені правду, моїй сестрі можна якось допомогти? Є хоч якийсь шанс? – запитала я лікуючого лікаря Миколу Анатолійовича.
– Так, шанс є. Правда дуже мізерний. Потрібні дуже дорогі ліки, які коштують десятки тисяч доларів. Але, гарантії ніякої немає, 50/50, – сказав чоловік.
– Дайте мені назву потрібного препарату, – попросила я.
– У нас в країні немає такого препарату. Потрібно замовляти в Швейцарії, – сказав він і написав назву.
Я попрощалася з сестрою, пообіцявши приїхати завтра. Вдома я не знаходила собі місця, не знаючи, як поговорити з Артуром. Я знала, що у чоловіка є потрібна мені сума грошей, але розуміла, що Артур не захоче допомагати Каті.
– Люба, ти сьогодні сама не своя. Щось трапилося? – запитав мене чоловік.
Я набралася сміливості і все розповіла Артуру.
– Я так розумію, ти хочеш допомогти сестрі? – прямо запитав мене чоловік.
– Артуре, вона моя рідна сестра, ми виросли разом, і був час, коли ділили між собою останній шматок хліба, щоб вижити. Не дивлячись ні на що, я люблю її, – сказала я.
– Що ж, я поважаю твоє рішення. Якщо для тебе це так важливо, я куплю Катерині необхідні ліки, – сказав Артур.
– Спасибі тобі, рідний, – я обняла чоловіка і поцілувала його.
– Я це роблю заради тебе. Адже ти не пробачиш себе, якщо не допоможеш сестрі. Дай мені назву, спробую замовити їх прямо зараз.
Через тиждень нам доставили ліки. Я не стала обнадіювати свою сестру, адже ліки могли і не допомогти їй.
– Дякую, Олю, що не кидаєш мене і провідуєш щодня. Мені навіть легше стало після того, як ти простила мене. Навіть сил трохи додалося, – сказала Катерина.
Я зраділа і зрозуміла, що лікування дає позитивний результат. Через місяць Микола Анатолійович попросив мене зайти до нього.
– Прийміть мої поздоровлення, пані Ольго! Сьогодні прийшли результати аналізів вашої сестри, Катерина пішла на поправку! – посміхнувся лікар.
– Дякую Вам! Коли її випишуть? – запитала я.
– Якщо все буде нормально, думаю, через два тижні зможете забрати її додому, – сказав лікар.
Каті кращало з кожним днем. Я попросила Миколу Анатолійовича не говорити їй про мою допомогу. Мені не хотілося, щоб сестра відчувала себе зобов’язаною мені.
– Оль, а куди ми їдемо? Нам же в інший бік, – запитала мене Катерина по дорозі з лікарні.
– Поживеш поки у нас. Ее повертатися ж тобі у порожній будинок. Тобі зараз потрібен спокій, догляд і гарне харчування, – пояснила я сестрі.
– Спасибі тобі, рідна моя. Щоб я робила без тебе, – заплакала Катерина.
Катя залишилася жити у нас. Моя сестра виявилася прекрасним садівником і зробила навколо будинку красивий розарій. Вечорами ми всією сім’єю сиділи на терасі, пили чай, і милувалися прекрасними квітами.
– Ти ж не сердишся на мене, коханий, за те, що я поселила сестру у нас? – запитала я чоловіка.
– Ні звичайно. Ти зробила правильно, по-людськи. А Катя твоя дійсно не погана людина. Хто в житті не помилявся? – сказав Антон, і обійняв мене. – Он мій водій на неї так поглядає з зацікавленістю, можливо, у них що і вийде, як думаєш? – підморгнув Артур.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
