– Рідненький, невже сьогодні в лісі здох останній мамонт? Ти схожий на… людину! – Надія Петрівна не стрималася і сплеснула у долоні. Її двадцятивосьмирічний син уперше в житті одягнув не джинси, а костюм та сорочку.
Зовсім поряд на комоді, де зазвичай лежала пачка Дмитрових цигарок і запальничка, тепер красувався шикарний букет із білих троянд. Джерело
– Мамо, тільки не треба цих кпинів! – вигукнув Дмитро.
– Навіть не знаю, як дякувати твоїй Натусі. Я вже десять років намагаюся тебе по-людськи, по-чоловічому вдягнути, а вона за два місяці так тебе змінила! – Надія Петрівна не могла натішитися сином-красенем і пригадала той день, коли його, першокласника, вперше зодягнула у брюки та піджак.
Шестирічний Дмитрик… Як він хизувався тим, що вже став дорослим і в портфелі носить «Букваря». Усе було, наче вчора… Доки жінка блукала у спогадах, чоловік хутчій шнурував черевики.
– Сину, куди ж ти? Ще й не обідав…
– Ніколи, мушу бігти, – кинув син, тупочучись по килимку у нерозношених черевиках.
– Тоді бери свою Натуську і разом приходьте на вечерю, – безапеляційно мовила мама. – Тільки спробуйте не прийти – обом перепаде від мене на горіхи. Стараєшся тут для них, весь день біля плити клопочешся, навіть їсти нікому! Тим паче, я хочу ближче познайомитися з твоєю майбутньою дружиною! То як, домовилися?
– Угу, – неохоче погодився син, – о восьмій будемо!
Дмитро поквапом зачинив двері, аби мама не встигла дати ще якихось напутніх настанов.
Сьогоднішнє побачення з Наталкою відбувалося у театрі. Ще півроку тому Дмитро навіть не міг припустити, що якийсь із вечорів свого по-парубоцьки енергійного життя доведеться протринькати на споглядання нудної класичної вистави. Але це було раніше, в іншому житті, до зустрічі з Наталею. Ідучи повз дзеркальні вітрини магазинів, Дмитро кинув погляд
на своє відображення: а таки нічо, вигляд у нього і справді був представницький. І це головний нехлюй двору? Перший хуліган школи? Мамине «горечко»…
Наталка з’явилася в його житті несподівано, наче протяг, який раптово розколисав фіранки. Дмитрові в голові не вкладалося, як така дівчина звернула на нього увагу? Він сяк-так закінчив інститут, перебивався тимчасовими підзаробітками, випивав, життя витрачав на таких самих, як він, непутящих друзяк і випадкових знайомих, що траплялися на нічних дискотеках.
Він не мав власної квартири, мешкав з мамою, яка із жахом спостерігала, як її єдиний син не може знайти свого життєвого шляху, тому марнує молоді роки на манівцях. Коли ж з’явилася Натуся, Дмитрові раптом захотілося бути таким, як вона, стати хоч трішки ідеальнішим.
Кохана змусила його влаштуватися на роботу, завжди була поруч з ним. І так крок за кроком змінила його життя до невпізнання.
***
Дмитро уже й пришов на місце зустрічі, а Наталочки досі нема. Хм, і де вона забарилася? Діма озирнувся, сів на лавку й підібгав ноги під себе, мовчки лаючи нові туфлі. Мимоволі зиркнув на годинник, і його очі враз округлилися – прийшов на побачення на півгодини раніше! Раптом хтось затулив йому очі теплими долонями.
– Натуся! – Вигукнув він, цілуючи її руки. – І ти прийшла раніше? Думав, що доведеться мені на цій лавці скиснути від нудьги, дожидаючи тебе. А ти он яка молодчинка!
Дівчина засміялася, взяла букет і поцілувала Діму в ніс.
– Що будемо дивитися? – поцікавився хлопець.
– «Ідіота» у двох діях, – відгукнулася Наталка, тим часом перебираючи численні кишеньки сумочки в пошуках квитків.
– Ну, на ідіота ти завжди можеш подивитися! На мене тобто! – не вагаючись відповів Дмитро. Дівчина захихотіла і знову поцілувала хлопця. – А вечірня програма за мною. Мама чекає нас сьогодні разом на святкову трапезу. Мусимо прийти о восьмій. Інакше і мама, і її смажена рибка будуть дуже засмучені…
– Твоя мама просто чудова! – мовила Наталя. – Уся в тебе!
– Натуню, доню, хочеш ще шматочок пирога? – дбайливо запитала мама.
– Ой, та не треба, тьотю Надю. Я вже і так не зможу з-за столу встати. Це мені пора вас на пироги запрошувати, а не вашими весь час дурно ласувати!
Надія Петрівна усміхнулася і кивнула у відповідь. Невістка тепер подобалася їй іще дужче.
– Вам би з Дімочкою про діток подумати пора! – тихо, ніби між іншим, додала жінка.
Наталка зашарілася й заусміхалася.
– Ото одружимося і народимо тобі трійнят! – наче відрізав, мовив Дмитро, якому за влучним слівцем не треба було лізти у кишеню.
– Ти вже точно народиш! – весело додала Наталя.
– Дітоньки, не зволікайте з весіллям. Я тут нещодавно читала, що найкращий місяць для одруження – червень! Тож саме час заяви подавати, – мама, як завжди, свято вірила у прикмети і будь-що намагалася їх дотримуватися.
– Як гадаєш, може, у вівторок? – Дмитро повернувся до коханої і ніжно взяв її долоню поміж своїх.
– Та я тільки цього й чекаю, хочу стати Наталею Грім! – зізналася дівчина.
– Отже, цього тижня, у вівторок? – мамі було вже несила стримувати сльози, і вона, розчулена, щедро вмила обличчя солоною росою. Син нарешті одружиться! Нарешті їх чекає щасливе та спокійне майбутнє! А вона так боялася, що Дмитрові не вдасться знайти свого місця у житті.
– Тьотю Надю, а ви знаєте, у Діми письменницький талант! – весело сказала Наталя.
– Ну навіщо ти? – знітився він.
– Та який там талант?! Хіба слово з трьох букв на паркані писати! – засміялася мама.
– Я ж серйозно! – наполягала Наталя. – Він мені пообіцяв, що напише книгу казок для нашого майбутнього маляти!
– Я спробую… – сором’язливо опустив очі Дмитро.
– Якщо добре вийде, рукописи ми відішлемо до видавництва! – не приховуючи гордості за коханого, переконливо сказала дівчина. – Тільки уявіть собі: ваш син – письменник!
– Та де там! Хіба коли рак свисне… – засміялася мама.
– Нам потрібно в нього вірити! Він обов’язково стане письменником.
– Натусю, може не поїдеш? – тремтячим голосом усоте перепитував Діма.
– Любий, це ж робота. Як я можу відмовитися? Уже квитки придбано, готель заброньовано, студенти мене чекають… Це ж усього на три дні!
– Кидай до дідька ту роботу. Я заробляю непогані гроші, а ці твої відрядження… Тим паче, їхати за тридев’ять земель з таким пузякою,
– Дмитро підійшов до коханої, ніжно погладив її великий круглий живіт, поцілував його.
– Обіцяю, це останній раз. Ото повернуся додому і тільки й люлятиму вас обох!
– Дуже мені не хочеться тебе відпускати, хвилююся за вас обох, – мовив чоловік, підняв сумку і попрямував за коханою до таксі.
– Я їду останній раз. О-БІ-ЦЯ-Ю! Ти казки пиши. Коли повернуся, читатимеш їх мені перед сном, – Наталка підвелася на носочки, поцілувала коханого у чоло й сіла в авто.
Дмитро нерухомо лежав на ліжку, скляним поглядом упершись у стелю. Він ніби хотів крізь неї побачити небо, аби знову й знову запитати у нього, чому в житті все так несправедливо. У почервонілих очах уже не було сліз, лише сум і розпач. Поряд з його ліжком сиділа мама, витирала хустинкою сльози й раз у раз схлипувала.
У голові ні на мить не втихали слова: «Наталя Грім – ваша дружина? Змушені повідомити вам жахливу новину. На жаль, вона пішла з життя. Водій не впорався з керуванням. Карета «швидкої» на місце прибула вчасно, була надана кваліфікована допомога, однак жінку врятувати не вдалося – серйозна травма голови, численні переломи.
Ми прооперували, та на жаль… Але вдалося врятувати дитину. Вітаю, у вас син! Щоправда, зовсім маленький, менш як два кілограми, його стан важкий, проте стабільний… Хоча робити якісь прогнози ще рано».
Густі чорні хмари, які, здавалося, повністю затулили сонце й витиснули з кімнати все повітря, раптом розступилися, пропускаючи ледь помітний промінець надії. Не відчуваючи ніг під собою, Дмитро помчав у лікарню.
Після численних умовлянь медперсоналу йому дозволили здаля поглянути на сина. Маленьке бліде тільце, приєднане численними трубочками та провідками до апаратів, лежало під скляним ковпаком.
Подарунок від коханої з того світу, від жінки, яку любив понад усе і яку втратив назавжди. Під вечір Дмитро повернувся додому з новеньким ноутбуком та стосом дитячих книг.
Кілька діб він безперервно читав, час до часу дрімаючи на столі поряд із комп’ютером, а згодом почав писати сам. Надія Петрівна цьому тільки раділа, адже син тамував горе у книжках, а не на дні чарки, чого так побоювалася мама. Хоча жінка ніколи не вірила в те, що у сина талант. А через місяць він надіслав збірку власних казок у видавництво.
– …І жили вони довго та щасливо, усі їхні мрії збувалися, а щастя й кохання ніколи не покидало їхньої домівки… – Дмитро закрив книгу, поклав собі на коліна і поцілував сонного хлопчика у чоло. Кілька хвилин він тримав синову долоню у своїй руці, а коли той міцно заснув, накрив його ковдрою.
У цей момент поряд із ним було два найбільший подарунки з небес від його дружини – син і збірка власних казок, а в серці третій – кохання, яке гарячим вогнем зігрівало згорьовану душу.
