Кілька днів тому син прийшов додому і сказав, що бабусі потрібна допомога, то я й дізналася, що у колишньої свекрухи справи дуже кепські. Але здалася вона мені після всього того, що я через неї пройшла!
Я завжди думала, що помста – це не про мене. Навіщо сіяти негатив, адже у житті все взаємопов’язане? І ніколи не думала, що буду радіти, якщо іншій людині зле, нехай і заслужено? Але ні, виявилося, якась кількість злості в мені таки є.
Андрій познайомив мене зі своєю матір’ю буквально перед самим весіллям. Свекруха завжди була жінкою владною, з командирським характером. І до останнього не хотіла знайомитися з якоюсь «дівулею», вважаючи, що її син в останній момент отямиться, схаменеться і скасує весілля.
Тож, уперше побачивши маму Андрія, я відчула на собі погляд дресирувальниці собак. Отак вона дивилася на мене, як на тварину: оцінюючим поглядом і без особливого бажання хоча б познайомитися і нормально поговорити.
Проте, ми з Андрієм одружилися. І почали жити у моїй однокімнатній квартирі. До себе Ірина Орестівна вирішила нас не пускати.
Хоча я б і сама навряд чи захотіла жити у її квартирі. Незважаючи навіть на три кімнати та гарний район. Вона б просто мене з’їла.
Я це знаю, тому що всі ці роки свекруха примудрялася мене пиляти по телефону і особисто, коли ми зустрічалися у свята. І просто, коли її син приходив до неї у гості. Я найчастіше від такої честі відмовлялася, посилаючись на турботу про дитину чи інші справи.
Так, я вирішила залишитися вдома, залишаючи право заробітку Андрію. Так нам обом здалося простіше. Мені треба було займатися господарством та за всім стежити, а чоловік працював вахтовим методом.
І ось що я вам скажу: це досить нелегко, коли частину часу ти тижнями не бачиш свого чоловіка. А іншу частину часу не можеш допроситися його що-небудь зробити вдома. Адже він годувальник, а не домогосподар. До того ж, як людина Андрій досить лінивий, але про це я здогадалася ще до одруження.
Так чи інакше, купити квартиру більшу ми не змогли. Зробили чудовий ремонт у моїй, це так. Їздили на відпочинок із сином, теж визнаю. Жили, одним словом. Але якихось великих покупок, окрім автомобіля чоловіку, не було. І мене це навіть влаштовувало.
Мені не хотілося конфліктів, щось міняти. Я думала, що після школи відправимо сина у виш до іншого міста, а там він далі сам: не бачу нічого поганого в тому, щоби дати дитині можливість бути самостійною. Він у нас хоч один, але бігати за ним з ложечкою я не збиралася.
Та мені й не довелося. Виявилося, це його батькові знадобилася «доглядальниця». У сенсі жінка, яка здалася Андрію гіднішою, ніж я, в плані турботи. Та що там чоловіку, його мамі вона сподобалася! А це треба вміти, тож розташовувати до себе людей.
Отже, чоловік з’їхав від мене, а потім ми тихо розлучилися. Я залишилася при своїй квартирі, з сином. А колишній чоловік забрав свою нову жінку до мами. Розповідати тут більше нічого. Бо я весь той період перебувала на емоційній межі, і моя свідомість ніби сама постаралася стерти з пам’яті той період.
Я дозволила сину й надалі спілкуватися з батьком, оскільки він, на мою думку, був уже дорослим. Хоча я, звичайно, трохи побоювалася, що тато і бабуся можуть налаштовувати його проти мене, але забороняти бачитися батьку й сину все ж не стала.
Андрій не платив мені аліменти, але часто купував всяке синові. Ось тут, мабуть, без свекрухи вже не обійшлося. Я і не збиралася витрачати гроші колишнього чоловіка на себе. І він це чудово знав. Але рішення було ухвалено, і я нічого не мала проти.
Єдине, чого я боялася, – це зміни діяльності. Мені здавалося, що багаторічна домогосподарка ніколи не зможе знайти собі роботи: немає досвіду, та й звички немає. Що я вмію, окрім як підтримувати будинок у чистоті та затишку? Сидіти з дитиною? Однак, дякую подрузі, саме вона допомогла мені порадою.
У нашому районі розташувалася офісна будівля, яка суцільно складається з офісів. Ось у ній я знайшла своє джерело доходу, і непоганого. Влаштувалася прибиральницею одразу на кілька приватних фірм. Протерти пил, іноді забрати зайве і зробити вологе прибирання.
У сумі це давало мені непоганий прибуток, а до кінця дня я навіть не втомилася. Роки практики зробили свою справу. А приємне спілкування з молодими розумними людьми приносило задоволення. Справи мої почали налагоджуватись.
Але, як виявилося, вони налагоджувалися тільки в мене. Чоловік, як я вже сказала, часто бував у поїздках. І за цей час його нова жінка встигла скуштувати всі «принади» життя з матір’ю Андрія. Поскаржитись їй не було кому, тож пристрасті тільки розпалювалися.
А потім моя колишня свекруха впала і злягла. І з просто злісної жінки у віці стала ще й лежачою. Тут у нова невістка не витримала і просто пішла. Без попередження, як я зрозуміла.
А що Андрій? Він і в кращі дні лінувався винести сміття. Але з хворою матір’ю йому стало дуже тяжко. Крім того, час минав і робота не чекала. Як я зрозуміла, на доглядальницю у нього заощаджень не було, а лікуватися в стаціонарі моя колишня свекруха категорично відмовилася.
Тож їхня родинка вирішила звернутися до мене. Але не безпосередньо, а через сина. У двох словах це все він мені на днях і розповів. А деякі висновки я зробила сама. «Бабусі потрібна допомога. Можливо, пробачиш її?», – сказав Олег.
Я промовчала у відповідь.
Це питання ще не вирішене. Я можу перекроїти свій робочий графік і допомагати Ірині Орестівні у побуті. Це так. Але не буду, щось немає жодного бажання.
Так, я знаю її багато років. І з її сином у нас були добрі часи, дитина і спогади. Оце і все. Але це ж карма називається, правда? Я не збираюся святкувати їхнє горе, мені це не потрібно. Але допомагати також не хочу. Чи треба?
Минуло вже три дні, а я все не можу ухвалити рішення. Забути про себе і присвятити частину часу й свого життя колишній свекрусі? А може, в неї все саме пройде, трапляються ж на світи дива? Особливо під новий рік. Чи не так?
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
