Кілька місяців тому наша мама полетіла на небеса, залишивши нам з сестрою дім у спадок в нашому рідному селі на Полтавщині. Подивившись на нього, я прийняла рішення, яке вважаю єдино вірним. Але про все по-порядку.
Ми з моєю сестрою Любою завжди були різними, але мама все-таки любила нас однаково. Тому перед тим як відійти в інший світ, вона вписала нас обох у свою спадщину. Розділила все своє майно між мною та Любою. І це всупереч тому, що я особисто вважаю себе не найкращою дочкою. Причин на це вистачає.
Ще в дитинстві я намагалася якось показати оточуючим свою винятковість і особливість. У школі я вчилася не дуже, часто тікала. Не хотіла одягатись як усі, хоча час був такий, що по-іншому було ніяк не можна.
Але я примудрялася якось по-особливому підшивати сукні; додавати у свій зовнішній вигляд яскраву косинку, хустку або інший акцент. Виходило, напевно, так собі. Але мені дуже подобалось відрізнятися.
А тепер уявіть, що це було 40-45 років тому у не бідному, але все-таки селі. І люди тоді були не такі м’які та лояльні, як зараз. На той час школяркам такі витівки не спускали з рук.
Отже, мої батьки часто були змушені за мене червоніти. З іншого боку, Люба, моя сестра, була геть інакшою: відмінниця, активістка та просто розумниця. Багато хто просили її спрямувати мою енергію в потрібне русло, однак нічого не вийшло.
Між собою ми теж не були найкращими подругами. Я любила тікати далеко від дому, дружити з хлопчиками, ходити на річку. Вона ж завжди сиділа за підручниками, займалася якимись позакласними активностями, одним словом, була надто ідеальною маленькою дівчинкою, як з якогось радянського плаката.
Після школи я насамперед вирішила поїхати до міста. Дуже хотіла дізнатись, як там живуть. Попрощалася з мамою, вислухала лекцію про те, що я роблю неправильно. Поплакала. Сестра мені тоді навіть побажала удачі.
Наступного разу ми з нею та мамою побачилися лише через три роки. Я приїхала з нареченим, щоб усіх із ним познайомити.
Потім почалося по-справжньому доросле життя. Я розлучилася, довго шукала себе. Вийшла заміж вдруге, цього разу уже вдало. З’явилися діти. Я навчилася не сперечатися з мамою й сестрою і приїжджала до них хоча б раз на півроку-рік.
Люба так і залишилася жити у селі. У неї був єдиний чоловік, троє дітей. І вона була щасливою.
Втім, щасливою була не тільки вона. У мене було кілька виставок у Європі: я обрала шлях художниці, зрозуміла, що за всяким талановитим ледарем має бути надійний тил. Тож з чоловіком-бізнесменом я не помилилася. До своїх п’ятдесяти з хвостиком років я трохи змогла зрозуміти правила життя.
І тут – погані новини про маму. Ми з чоловіком приїхали одразу ж, як тільки дізналися. Я допомогла з усіма поминальними витратами, постаралася нарешті бути для Люби сестрою. Хоча ми обидві вже дорослі, та й не найближчі жінки, сльози лилися в три струмки. Але воно й зрозуміло.
Коли з’ясувалося, що мама залишила все майно нам двом, та ще й порівну, мені було некомфортно. Я вже й почала забувати будинок, у якому виросла. А Люба до останнього залишалася у селі. З чоловіком, дітьми та мамою. Тому я спершу навіть не повірила словам нотаріуса.
Чоловік сказав, що це дуже хороша звістка. Місто розширюватиметься, і земля з нерухомістю тільки підростуть у ціні. Тим більше, що місце непогане. Але я навіть подумати не могла, щоб так зробити з рідною сестрою.
Люба, звичайно, не хапає зірок із неба. Але й незаможною її назвати язик не повертається. Проте будинок цілком і повністю дістався їй.
По-перше, сперечатися із сестрою через прибуток – це низько. Тим більше, вона в цьому будинку прожила довше за мене. По-друге, якби ми ділили батьківську оселю, то, звичайно ж, продали б її. Отже, там би оселилися незнайомі нам люди. Що ж це ще, якщо не зрада?
Тож обмірковувати щось не було жодного сенсу. А Люба була мені щиро, без прикрас вдячна. Тож я точно знаю, що вчинила правильно, відмовившись на користь сестри від спадщини.
Хотілося б, щоб кожна сім’я, всередині якої є якісь конфлікти, так само легко могла вирішити їх, як це зробили ми. Повірте, воно того варте. Що означає невеликий матеріальний прибуток, якщо родичі живуть у образі?! А жити у злагоді і взаєморозумінні з рідними людьми – ось справжнє щастя.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.