Кілька місяців тому не стало моєї тітки Валерії. Вона залишила мені у спадок невелику квартиру в Києві на Подолі. Після невеличкого косметичного ремонту я вирішила її здати в оренду. Навіть не через додатковий заробіток, хоча це теж не погано. Більше для відчуття, що я чимось зайнята і життя продовжується. Я ж не знала, чим закінчиться ця “здача”.
– Ти думаєш, я на такі пригоди надумалася, бо мені нудно? – гукнула я до подруги Галі, ледве зачинивши за собою двері. – Скажу так: є жінки, яким хочеться стрибнути з парашутом, а є я, якій досить просто здати в оренду невелику квартиру. І, знаєш, для мене це екстрим ще той.
Мене звати Ярина. Мені трохи за шістдесят. Я була заміжня, маю дорослу доньку Аню, що вже багато років мешкає за кордоном, у неї там своє життя, робота, родина. А я після того, як мого чоловіка не стало, залишилася в нашому великому будинку на околиці Києва.
Колись цей будинок здавався затишним родинним гніздечком: великі кімнати, сад, лавка біля бузку. Тепер же все це частіше видається порожнечею, у якій лише я і мій кіт Тиміш розбавляємо тишу короткими розмовами (так, я частенько з ним розмовляю) та музикою зі старенького програвача.
Кілька місяців тому не стало моєї тітки Валерії. Вона була дивовижною жінкою – енергійною, чуйною, ніколи не шкодувала для рідних ані тепла, ані мудрої поради. По собі тітка залишила мені невелику квартиру на Подолі, у старому будинку з високими стелями і скрипучими сходами.
Спочатку я думала: продати чи ні? А потім подумала – може, нехай буде. Зрештою, додатковий простір. І ось через кілька тижнів я вирішила, що здавати її за шалені гроші не хочу, але і пустувати не варіант. Було в тому якесь бажання додати собі нового клопоту, щоб знову відчути, що життя рухається, а не стоїть на місці.
Я розмістила оголошення, почали дзвонити різні люди: студенти, молоді пари, одна жінка з двома маленькими дітьми, ще один чоловік, який, вочевидь, шукав, де пересидіти тимчасові труднощі. Нічого не складалося, я все відкладала рішення: то не підходила їм моя ціна, то мені не подобався їхній настрій, то просто щось відчувала не так. Аж поки не задзвонив телефон, і я почула впевнений голос.
– Доброго дня, мене звати Богдан. Я нещодавно продав власну велику квартиру і тепер шукаю затишне місце в Києві, краще в старому будинку. Якщо ваша пропозиція ще актуальна, можна поглянути?
Не скажу, що одразу подумала: о, ось він, орендар мрії. Але була в його голосі якась тепло-грайлива нотка. Ми домовилися зустрітися. Наступного дня він з’явився на порозі моєї тітчиної квартири, і перше, про що я себе запитала: а чому він здається мені таким знайомим?
– Пробачте, ми часом ніде не перетиналися раніше? – запитала я, придивляючись до його обличчя.
– Ярина? Невже це ти? Ми ж ходили в одну школу! Тільки тоді я був худорлявим хлопцем, ніхто й уваги не звертав.
Я здивувалася. Він справді згадав наше минуле, назвав імена однокласників, пригадав історію, як колись у коридорі вчителька застукала мене з книжкою, коли мала я бути на уроці фізкультури. Я засміялася так, що аж мешканці сусідніх квартир, мабуть, почули.
– Заходь, – мовила я, – подивишся, може, тобі тут сподобається.
Квартира і справді мала свій шарм: старовинні двері, що зачиняються зі скрипом, високі вікна з дерев’яними рамами. Богдан оглянув кімнати, перевірив, як працюють батареї, і врешті видихнув:
– Мені подобається. Атмосфера, знаєш, як удома. Хочу орендувати.
Я погодилася, зрадівши, що нарешті знайшлася людина, якій ця квартира припала до душі. А він додав:
– Буду вдячний, якщо ти даси мені свій номер. Не лише для формальностей. Можливо, зустрінемося інколи, пригадаємо школу.
Вже на тому етапі я відчула, що в мені щось колихнулося. Але не поспішала з висновками. У мене була своя тиха рутина: сніданок на кухні, телевізор зранку, садок, кіт. І я не була певна, чи готова до змін.
Та Богдан зателефонував через тиждень. Запросив на каву, сказав, що власноруч спік пиріг, і попросив мене «зацінити». Я йому, звісно, не повірила, що пік сам, але посмішка у нього була надто щира, щоб відмовитися.
– Приходь, – сказав він. – Маю чим похвалитися. А ще, здається, я згадав дещо про наш випускний вечір. Може, тобі буде цікаво.
Я пішла. Його кухня була невеличка, але затишна: рябенька скатертина, квітковий горщик на підвіконні. Ми розмовляли про школу, молодість, спогади, сміялися так, що пиріг ледь не вивалився з таці. Я відчула себе знову юною, хоча свідомість бурчала: «Обережно, Ярино, не захоплюйся».
Та хіба послухаєш холодний розум, коли серце прокидається? З кожною зустріччю з Богданом я немов розквітала. Ми гуляли старими вуличками Подолу, заходили в маленькі кав’ярні, говорили про все – від книжок до дитячих пригод. Він розповів, що колись довго жив за містом, мав власний невеличкий бізнес, але після різних випробувань вирішив повернутися ближче до центру. Сказав, що йому хочеться знову відчувати динаміку Києва, навіть якщо це іноді суєта та гомін.
Одного вечора ми зустрілися, коли я якраз вийшла з пошти, а він – із супермаркету. Він привітався якось особливо:
– Слухай, а підемо до мене? Я заварю чаю, у мене якраз є малиновий. Він добре зігріває.
Я погодилася без найменших вагань. Його нова домівка на Подолі вже обзавелася кількома картинами, вдало підібраними меблями. Здавалося, що Богдан переніс сюди не лише свої речі, а й добру частку душевного тепла. У кімнаті панувала приємна тиша. Він зняв пальто, допоміг мені роздягтися, ми сіли за стіл.
– Знаєш, Ярино, – промовив він, дивлячись мені у вічі, – я був одружений багато років. Дружина була мудрою людиною, ми йшли пліч-о-пліч, поки їй не стало зле і вона… пішла з цього світу. Думав, що більше ніколи нікого не зустріну, з ким буде настільки просто й тепло. А тепер відчуваю, що мені знову цікаво, як у когось минає день, про що він мріє.
Я мовчала, бо боялася сказати зайве й перервати ту довірливу мить. Мені раптом захотілося розповісти йому, що я так само відчуваю. Але страх здатися смішною, страх бути відкинутою – усе це перепліталося у моїй голові.
Пізніше, коли повернулася додому, довго сиділа над старими фотографіями: випускний вечір, мої друзі, а десь позаду – високий хлопчина з усміхненим поглядом. Чи був це він? Виходить, наші долі перетнулися ще тоді.
Я зважилася поговорити з близькою подругою Галею. Вона слухала мене, потім видихнула:
– Ярино, ви ж дорослі люди. Якщо відчуваєш, що він тобі подобається, чому б не спробувати?
Її слова дали мені відвагу. Того ж тижня я запросила Богдана до себе на вечерю. Приготувала просту, але смачну страву: курячі котлети з картопляним пюре (згадала наші шкільні їдальні). Запалила у вітальні невеличку лампу, аби створити м’яке світло. Коли Богдан прийшов, я помітила, що він несе букет троянд. Простягнув його мовчки. Ми сіли за стіл, ще трохи погомоніли про дрібниці, та я відчувала, як хвиля тепла підіймається всередині мене – та сама юна, навіть трохи наївна радість.
– Богдане, – сказала я, відклавши виделку, – я хочу тобі дещо сказати. Мені вже не п’ятнадцять, і я не звикла ходити навколо, замовчуючи очевидне. Мені подобається твоя компанія. Твій голос. Ти мене чуєш і розумієш. Не знаю, як це звучить, але я починаю відчувати, що…
Я зупинилася, не знаходячи слів. Він підвівся з-за столу і лагідно глянув на мене:
– Я теж давно це відчув. Просто не був упевнений, чи ти готова почути про мої почуття.
І це було, наче маленьке диво – в нашому віці, коли дехто вважає, що всі пригоди вже позаду, ми опинилися на початку нового розділу. Ми обійнялися дуже обережно, ніби боялися сполохати крихке щастя.
Моє життя змінилося. Я знову відчуваю радість, прокидаюся з передчуттям чогось хорошого. Уявляєте, я можу усміхатися просто так, стоячи біля вікна з чашкою кави. Іноді бачу своє відображення у дзеркалі і ледь пізнаю себе – очі світяться, ніби я знову та школярка, яка хвилюється перед першим побаченням.
От і думаю: можливо, чи не кожен з нас заслуговує на другий шанс, коли здається, що всі надії залишилися далеко позаду? А як вважаєте ви? Чи буває вік перепоною там, де йдеться про новий початок і щирі почуття?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
