Я заміжня сім років. З перших днів нашого шлюбу ми з Василем мріяли про дитину, однак довгоочікувана вагітність не наступала. Після обстеження в клініці сказали, що проблем зі здоров’ям у нас немає, чекайте нібито.
Кілька років довгого очікування стали справжнім стресом для нас з чоловіком. Потім ми вирішили, що можна жити і без дітей. Нам було добре вдвох, повне взаєморозуміння, але в душі я продовжувала мріяти про дитину. Тому коли на горизонті з’явився Павло, я вирішила – будь що буде, і вперше дозволила собі зрадити чоловіка з надією на диво. І воно сталося.
Незабаром я зрозуміла, що чекаю дитину. Через пару місяців відносини з Павлом зійшли нанівець. Дізнавшись про моє цікаве положення, він втік, а я залишилася з чоловіком і вагітністю.
Чоловік же, дізнавшись, що я чекаю малюка, був на сьомому небі від щастя. Зараз Андрійку нашому три роки. Василь дуже любить сина. А я дивлюся на малюка і розумію, що він все більше стає схожий на Павла. Такий же кароокий і чорнявий. Чоловік блондин з блакитними очима, я руда і теж з блакитними. Наші друзі перешіптуються за спиною і поки чоловіка немає поруч часто мене про це питають. А мене мучить вина перед чоловіком.
І як йому сказати, що Андрійко не його син? І чи говорити взагалі, адже це визнання може розбити його серце і нашу сім’ю. Але ж і він сам, зрештою, здогадається. Тільки не пишіть “ой, не треба було спати з іншим”, прибережіть ці словечка для іншої ситуації.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – chillizet
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook