Кілька років тому моя подруга поїхала з наших Чернівців на заробітки аж в Ірландію, збирати яблука. Та там і лишилася, вийшла заміж. Коли в мене постало питання, куди втікати, Марічка покликала до себе. Та так сталося, що ми зрештою опинилися в різних містах. Я поїхала туди, де знайшла роботу на перший час.
Але не тільки роботу, аще – холодний гуртожиток та нестерпний транспорт.
Перший час у мене не було жодного враження від країни, бо щодня я від світанку до вечора працювала. Все, що я бачила, – гуртожиток та автобуси. Останні – окрема тема. По-перше, на зупинках не вказано, які є автобуси і якими маршрутами вони прямують.
Тільки через кілька місяців я знайшла додаток, у якому все це написано досить зрозуміло. Другий момент – водії. Вони могли зупинити автобус будь-якої миті і чекати, поки їх змінить хтось інший. Але новий водій майже ніколи не з’являвся, а старий встигав кудись зникнути.
Тому мені доводилося щоранку брати участь у боротьбі, щоб дістатися роботи. Ще у автобусах треба платити монетами. А монет нема. Такі проблеми.
Суспільство, звичайно, теж викликало масу емоцій: до переїзду я жила з батьками в просторій квартирі. Тут же у мене була мікроскопічна кімната з такою ж крихітною душовою та туалетом.
Кухню я ділила із ще трьома людьми. З їжею було досить складно. Я не маю звички готувати на тиждень і носити потім із собою всюди ланчбокси. Та й не те, щоб вмію. Мене врятувала французька сусідка – вона дуже добре готувала та любила ділитися.
Я поверталася з роботи не раніше десятої години вечора, зовсім змучена. А треба було ще колись прати одежу. Через те, що пральня закривалася на ніч, часто я не могла цього зробити, або ще гірше – речі залишалися на ніч у пральній машинці. Ні те, ні інше мене не влаштовувало, довелося потоваришувати з усіма охоронцями цього закладу.
Ще однією проблемою був холод. Я жила на першому поверсі, а в Ірландії погано з опаленням: більшість користуються електричними обігрівачами – вони споживають багато енергії, за яку доводиться платити. У гуртожитку адміністрація сама вирішувала, коли вмикати опалення. За її логікою, до десятої-одинадцятої години вечора всі повинні спати солодким сном, а тому можуть не помітити, як холодно в кімнаті.
Щодо грошей, то спочатку вони переважно йшли на якусь просту їжу – супи та сендвічі. Розваг через відсутність вільного часу майже не було. Ціни у Дубліні досить високі. Але найзначніші витрати почалися, коли я стала винаймати квартиру.
Через кризу на ринку нерухомості вартість оренди в Дубліні дуже висока: людям нема де жити, і власники квартир піднімають ціни ого-го як. Рідко коли вдається знайти квартиру в центрі за адекватні гроші, тож більшість живе на околиці.
Чому знайти друзів в Ірландії не так просто?
У перші півроку в Ірландії мені не вдалося знайти друзів. Це пригнічувало, я сумувала за близькими, які залишилися в Україні. Найсмішніше, що потоваришувати з ірландцями було практично неможливо.
Насамперед через мовний бар’єр: люди з різних частин Ірландії говорять зовсім несхоже. У мене на роботі була дівчинка на ім’я Емма, вона дуже круто виглядала, і я вирішила, що ми станемо найкращими подругами.
Підійшла, говорю: «Привіт, ми не познайомилися, мене Катя звуть». Вона мені щось відповідає, і тут я розумію, що з Еммою, на жаль, ми точно не потоваришуємо, бо я не можу розібрати жодного її слова.
Друга проблема – ірландці часто обговорюють місцеві теми: як минув останній рік, музику дитинства та юнацтва. Або спорт! Тут він зовсім інший. Наприклад, є Gaelic Football – у всіх гравців дерев’яні ключки, вони бігають і б’ють ними один одного. У кожному регіоні своя команда і всі вболівають за земляків, навіть якщо ті погано грають.
Згодом мені таки вдалося завести кілька друзів. Усі вони були французами і до Дубліна приїхали на півроку-рік за обміном чи на роботу. Зараз мої друзі — переважно місцеві та іноземці, які приїхали сюди надовго.
Виявилося, крім футболу ірландці люблять розповідати про своїх братів та сестер. Вони не дуже охоче говорять про релігію, але, якщо почнуть, їх не зупинити. Насправді вони схожі на нас – такі ж саркастичні та іронічні. Постійно іронізують над ситуацією, в якій опинився хтось або вони самі.
Може здатися, що ірландці уважніші один до одного, ніж ми. Якщо хтось сумний, підходять і запитують, чи все в нього гаразд. Ось тільки ніхто не очікує, що людина правда почне розповідати, як у неї все поганенько, мені довелося до цього звикнути.
Емоційно було складно і через консервативність ірландців.
Поки що я працюю на фрілансі.
Я вже не почуваюся настільки чужою в Ірландії. Тут холоднувато, але загалом мені все подобається: щотижня ми з друзями їздимо кататись на серфі, це класно. Водночас я не проти переїхати до ЄС. Але поки що мені не хочеться починати все спочатку.
В Україну? Ні, додому, поки там таке, точно ні.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.