Кілька років тому переїхали ми з чоловіком жити в одне мальовниче село у Західній Україні. Ми з Марком на той момент були одружені 3 роки, у мене від першого шлюбу була дитина.
Нове місце нам сподобалося, труднощі не злякали, жили дружно, все було чудово. Поки не приїхали його родичі. Я була молода, сприймала все різко, словом, почалися конфлікти.
Марко завжди був на боці своєї мами і сестри, а я себе відчувала дуже самотньою. І ось (напевно, це занадто типова ситуація) я йому і його рідним заявила, що при надії. Я чекала підтримки, а отримала нові чвари за спиною, коли вони все засуджували і говорили, що навіщо нам ця дитина, самим треба своє життя упорядковувати.
Я в сльози, звичайно. Вирішила забрати дочку і поїхати до бабусі на тиждень. Довго думала, хотіла навіть подавати на розлучення. Твердо вирішила розлучитися. Приїхала, а коли побачила його – розтанула.
Коротко кажучи, сталася у нас дуже тепла ніч, а через місяць я дізналася, що справді Господь послав нам дитятко. Звичайно, це було неочікувано, але я дуже захотіла цю дитину!
Родичі поїхали у своє селище, стосунки з ними у мене зіпсувалися, можливо, і назавжди. Молодшій доньці вже 4 роки, тато її дуже любить. Живемо дружно і гарно, бувають іноді розбіжності, але це дрібниці.
Зараз я розумію, що все склалося, як треба, це доля. І якщо б я тоді зруйнувала нашу родину через Маркову рідню, я би стала нещасною, тому що дуже люблю чоловіка і свою найкращу у світі сім’ю.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
