Кілька років тому я виїхала в Італію і майже одразу влаштувалася на роботу. Чоловік, за яким я тут, в Італії, доглядала, виявився не таким вже й немічним. Я тепер чекаю від нього дитину, а мені 42 роки. Марчело – 64 роки. Не знаю, що скажуть його і мої діти, але треба розповісти про все спочатку.
Поїхала я після важкого розлучення з чоловіком. У мене двоє дітей, син і дочка, двійнята. Вони вже дорослі, житлом забезпечені. А мою квартиру здають.
Я ж поїхала заробляти собі на мрію: дуже хочу побудувати власний будинок, вже внесла задаток за земельну ділянку.
З житлом і першою роботою допомогла подруга, яка вже давно тут і навіть вийшла заміж. А я два роки тому влаштувалася доглядальницею чоловіка, вдівця 62-х років, після важкої хвороби.
Мене найняли його діти, вони живуть в інших містах. Проживаю я разом з ним у будинку на другому поверсі, в цьому ж будинку ще живе кухарка-латвійка, а прибиральниця приходить кожного дня.
Спочатку Марчело був дуже слабкий, але поступово його сили відновлювалися. Та йому все одно потрібен поки що постійний догляд, пересувається він лише у візку, стояти сам може лише кілька хвилин.
Ну й дещо інше, як чоловік, теж, виявилося, може. Я думала, це в мене вікові зміни, але пішла у клініку, і лікарка мене ошелешила: я чекаю дитинку! Звичайно, батько Марчело, більше у мене тут нікого не було і не має.
Я не так вихована, щоб відмовитися від дитини. Це великий гріх, так мене вчили мама і бабуся. І лікарка каже, що для мене і здоров’я краще народити.
Та й, власне, що я такого зробила? Я жінка вільна. Марчело – теж. І ми обоє дуже раді такій несподіваній і дивоижній От тільки як зреагують його і мої діти?
Поки ще вони нічого не знають. Я ледве наважилася сказати Марчело, але він – уявіть! – зрадів! Пропонує бути разом, запрошує мене бути тут, з ним, завжди.
Я б, можливо, і хотіла, але стільки різних «але».
Як відреагують його рідні? Я для них – чужа, чи приймуть вони мене в родину? Чи повірять, що це все не навмисно вийшло, що мені нічого не треба від їхнього батька, що у мене немає корисливих думок?
Просто так сталося, що зустрілися дві самотні душі, зігріли одне одного. І ось маємо наслідок: маленьке життя, яке в мені зародилося.
Лишитися все ж тут? А як же моя українська мрія – будиночок? Марчело точно зі мною не поїде. У нього слабке здоров’я, а тут він – забезпечена людина. Він говорить, що забезпечить і нас з дитинкою, що, можливо, ми навіть одружимося згодом, але я все ж вагаюся.
В Україні у мене квартира і земля під будинок на мене зареєстрована, там я почуваюся впевненіше. Їхати народжувати додому? Я розумію, що впораюся, підніму дитинку, адже маю збереження, голову і руки-ноги здорові. Багато чого вмію. Але тоді мабуть, скоріше за все, варто попрощатися з майбутнім з Марчело.
А я, здається, його справді кохаю. Та чи є у нас шанс бути щасливими – цього не знаю.
Автор – Олена М.
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
