Якщо коротко – я хочу усиновити дитину, а чоловік Василь проти. Кого мені обрати? Рідного чоловіка чи чужу дитину? Але той дитбудинівський хлопчик не виходить у мене з голови, стоїть перед очима… Мені 42 роки, і я неймовірно хочу другу дитину. А як же тоді Василь?..
Тепер про все по порядку.
Мені вже 42 роки, а хочеться ще одну дитину. І не просто народити, а усиновити. Чоловік категорично проти такої пропозиції, адже у нас вже є п’ятирічна дочка.
З чоловіком Василем ми зійшлися, коли мені вже виповнилося 30 років. Романтики у нас майже не було, просто зустрічалися кілька місяців і потім швидко почали жити разом. Чого час гаяти?
Через півроку він запропонував мені розписатися. Я була не проти, чоловік трапився хороший у всіх сенсах цього слова.
Василь без шкідливих звичок, мав пристойну роботу і добре до мене ставився. Сильної закоханості не відчувала, але роки йшли, і я розуміла, що кращого мені вже не зустріти.
Гучного весілля ми не влаштовували, просто розписалися і відзначили подію в колі сім’ї. Запросили батьків і рідних.
***
Після переїзду в нову квартиру я «взяла бика за роги» і почала вмовляти чоловіка народити дитину.
Василь був не проти і ми активно взялися за важливу справу. Але нічого не виходило. Як ми не старалися, заповітних смужок на тесті так і не було.
Йшов час і я почала вже серйозно переживати з цього приводу. Три роки подружнього життя, а дітей з чоловіком ми не нажили.
І тоді чоловік запропонував звернутися до бабці в його селі. Але результату це не принесло. Я прийняла рішення звернутися до фахівців і вирішувати це питання більш цивілізовано.
Обстеження показало, що ми з чоловіком здорові. Головною проблемою став мій вік. Лікарі розводили руками і радили краще старатися, щоб досягти бажаного. І ось у 36 років мені посміхнулася удача – я дізналася, що при надії. Цю дитину я чекала все життя, тому більшу частину очікування провела на ліжку.
Все закінчилося добре, і в 37 років я стала мамою.
З появою на світ доньки наше життя змінилося. Василь викладався на роботі по повній, щоб прогодувати сім’ю. Я цілими днями сиділа з дитиною. Дівчинка народилася слабенькою, потребувала особливого догляду.
Мені доводилося цілодобово не спати, а няньчитися з маленькою Маринкою. Треба було купувати дорогі ліки, на які чоловік заробляв «шабашками» після роботи. Удома він майже не з’являвся. Хіба що Вася приходив поїсти і поспати.
Через два роки дочка зміцніла, і ми з полегшенням зітхнули.
Минулого місяця Маринці доньку виповнилося 5 років. Я прибирала зі столу посуд після святкування, і мені в голову закралися думки:
«Як же швидко летить час. Начебто недавно була така малесенька, а ось скоро в школу вести. А там і женихи підуть, і ми з чоловіком залишимося самі…».
На душі від таких роздумів стало самотньо, і я замислилася про другу дитину.
«Але народжувати мені вже пізно, тим більше, дочку насилу виносила і народила. А ось усиновити хлопчика – це непогана ідея» – думала про себе я.
Чомусь я була впевнена, що чоловік погодиться на мою пропозицію. Василю говорити нічого поки що не стала. Вирішила краще вивчити це питання, докладніше все дізнатися і порадитися зі знаючими людьми.
***
Але все пішло не так, як я планувала. Днями я зважилася і розповіла чоловікові про плани на другу дитину.
Василь спокійно вислухав, а потім пішов в іншу кімнату. Я не зрозуміла, що це означає і пішла за ним. Але краще б я цього не робила. Через 5 хвилин він вже на дідвищених тонаг говорив мені:
«Ми ледве підняли на ноги дочку. Тобі що, було цього мало? Не пам’ятаєш, як мене цілодобово не було вдома, а ти сама сиділа з нею? Хочеш повторити? З мене досить!» – твердо сказав він. Таким свого чоловіка я бачила вперше, і мені стало не по собі. Я вирішила відкласти розмову на потім.
Але розмова відбулася набагато раніше. Вже до вечора він прийшов вибачатися. Він почав спокійно доводити, що моя затія – повна маячня. Казав:
«Звідки ми знаємо, де і як народилася ця дитина? Які у нього батьки і спадковість? А раптом він якийсь не благополучний? Ми не потягнемо двох дітей. Треба дивитися правді в очі, а не марити ілюзіями».
З одного боку, я його розумію. Це як брати кота в мішку, коли може попастися хороший хлопчик, а може і не дуже. Але для того і є батьки, щоб побачити в дитині тільки хороше і подарувати йому надію на світле майбутнє! Подарувати дитині сім’ю, якої його позбавили.
Я стала доводити Васі, що гірше одинокій дитині не буде, і що ми точно справимося з труднощами, головне – триматися разом і підтримувати один одного.
Але Василя не переконати.
Після розмови він відразу пішов спати. А я довго не могла змиритися з його словами. Адже я вже знайшла однорічного хлопчика в притулку і прикипіла до нього всією душею. Навіть хотіла піти разом з Василем в притулок, щоб познайомитися з Тимурчиком.
Тепер я відчуваю себе зрадницею. Цей сирота сниться мені ночами, я дуже хочу подарувати йому любов і турботу, батьків і щасливе майбутнє. Невже моїм мріям не судилося збутися? Дитбудинківский хлопчик не виходить з голови, стоїть перед очима, сниться. а як переконати Василя піти на усиновлення – не знаю…
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
