Коли батька не стало, я очікувала на підтримку, а отримала лише холодний погляд його кoхaнки Лариси. — Весь спадок тепер мій, — заявила вона прямо під час прощання, ставлячи крапку на моєму минулому житті.
Віка стояла біля входу до великого залу, де зібралося чимало людей. Вона відчувала, як холодне повітря проникає під тонке пальто, але всередині було ще холодніше. Її батька, людину, яку вона вважала своєю опорою, більше не було. Тепер, коли навколо панувала тиша, перервана лише приглушеним шепотом, вона раптом зрозуміла, що цей день стане початком кінця всього, що вона знала.
Поруч стояв Давид, її чоловік. Він міцно тримав її за лікоть, але Віка відчувала, що його думки десь далеко. Давид завжди був практичним, і навіть зараз, у таку хвилину, його погляд вивчав присутніх, ніби він намагався оцінити вартість їхнього вбрання чи ступінь впливовості кожного гостя.
Раптом натовп розступився. До переднього ряду впевненою ходою підійшла жінка. Вона була одягнена у дороге чорне вбрання, яке аж ніяк не приховувало її самовпевненості. Це була Лариса. Віка пам’ятала її як секретаря з батькової фірми, але зараз ця жінка поводилася так, ніби вона була тут головною господинею.
— Хто вона така, щоб займати це місце? — тихо запитала Віка у чоловіка.
Давид лише знизав плечима.
— Твій батько останнім часом був дуже скритним, Віко. Можливо, вона допомагала йому більше, ніж ми думали.
Коли почалася офіційна частина, Лариса зробила крок вперед. Вона не плакала. Її обличчя було кам’яним, а очі — холодними, як лід. Віка хотіла підійти ближче, щоб попрощатися, торкнутися руки батька востаннє, але Лариса шлях заступила.
— Тобі тут не місце, Вікторіє, — процідила вона крізь зуби так тихо, щоб ніхто інший не почув.
— Що ви собі дозволяєте? Це мій батько! — обурено відповіла Віка.
— Він зробив свій вибір ще за життя. Краще піди звідси зараз, поки все не стало ще гірше.
Віка відчула, як серце калатає десь у горлі. Вона не могла повірити власним вухам. Як ця чужа жінка може вказувати їй, дочці, де її місце? Але Лариса просто відвернулася, демонструючи повну зневагу.
Після закінчення церемонії всі вирушили до будинку, де колись жила Віка. Вона очікувала на спокійну розмову, на спільні спогади, але реальність виявилася набагато суворішою. У вітальні вже чекав юрист, старий знайомий сім’ї, який виглядав дуже збентеженим.
— Пане Антоне, що відбувається? — запитала Віка, сідаючи на край крісла.
Юрист поправив окуляри і розгорнув теку з документами.
— Вікторіє, мені дуже важко це говорити, але ваш батько вніс зміни до свого заповіту за два тижні до того, як його не стало.
— Які зміни? — втрутився Давид, нахиляючись вперед.
— Весь будинок, земельні ділянки та рахунки переходять у власність пані Лариси.
У кімнаті запала така тиша, що було чутно, як цокає годинник на стіні. Віка дивилася на юриста і не могла вимовити жодного слова. Все, що будував її рід роками, все, що мало належати їй та її майбутнім дітям, зникло за один підпис.
— Це неможливо, — нарешті вимовила вона. — Батько не міг так вчинити. Він любив мене.
— Документи оформлені належним чином, — тихо сказав Антон. — Він був у тверезому стані та при повній свідомості.
Лариса, яка до цього стояла біля вікна, повільно повернулася до них.
— Тепер ви розумієте, чому я просила тебе піти ще тоді? — запитала вона з ледь помітною посмішкою. — Він знав, що ти ніколи не цінувала те, що він робив. Ти лише чекала на спадок, а я була поруч, коли йому було самотньо.
— Ви його просто обдурили! — вигукнула Віка, підводячись.
— Доведи це в суді, якщо хочеш, — холодно відповіла Лариса. — Але зараз я попрошу вас звільнити мій будинок.
Віка подивилася на Давида, сподіваючись на підтримку, але побачила на його обличчі лише розчарування. Не за неї, а за втрачені гроші. Він навіть не подивився в її бік.
— Ходімо, Віко, — сказав він сухо. — Тут нам більше нема чого робити.
Вони вийшли на вулицю. Вечірні сутінки огортали місто. Віка відчувала, як важко їй тепер дихати на повну. Все, у що вона вірила, розсипалося як піщаний замок під хвилею. Вона згадувала дитинство, як батько вчив її кататися на велосипеді, як вони разом садили квіти в саду. Невже все це було фальшем? Невже кілька місяців спілкування з цією жінкою перекреслили двадцять п’ять років любові?
Минали тижні. Віка намагалася знайти адвоката, який би взявся за цю справу, але всі в один голос твердили, що шансів мало. Батько власноруч написав пояснення до заповіту, де зазначив, що донька була байдужою до його життя.
— Це брехня! — кричала вона Давиду вдома. — Я дзвонила йому щодня!
— Але ти не приїжджала, — відповів Давид, навіть не відриваючись від телефону. — Він просив тебе допомогти з ремонтом, а ти поїхала у відпустку. Лариса була там.
— Ти тепер на її боці? — Віка не могла повірити своїм вухам.
— Я просто бачу факти, — кинув він.
Стосунки з чоловіком почали тріщати по швах. Коли зникли перспективи на багате життя, Давид став холодним і дратівливим. Він більше не дарував квітів, не запитував, як минув її день. Він ніби карав її за те, що вона не отримала те, що він вважав своїм по праву.
Одного разу Віка вирішила ще раз поїхати до старого будинку. Вона хотіла забрати хоча б старі фотоальбоми, які залишилися в кабінеті батька. Коли вона під’їхала до воріт, то побачила, що замки змінено.
Вона натиснула на дзвінок. Через кілька хвилин на ганок вийшла Лариса.
— Знову ти? — незадоволено запитала вона.
— Я хочу забрати сімейні фотографії. Вони не мають цінності для вас, але дорогі мені.
— У цьому будинку все має свою цінність, — відрізала Лариса. — І я не збираюся впускати тебе всередину.
— Будь ласка, — благала Віка. — Там знімки моєї мами, мого дитинства.
— Твоя мати давно в минулому, як і ти. Іди геть, або я викличу охорону.
Віка стояла перед зачиненими воротами і плакала. Вона почувалася повністю спустошеною. Людина, яка її виховала, залишила її ні з чим, віддавши все жінці, яка навіть не знала його справжнього імені до знайомства на роботі.
Повернувшись додому, вона побачила зібрані валізи Давида.
— Що це означає? — запитала вона, хоча вже знала відповідь.
— Я думаю, нам варто пожити окремо, — сказав він, не дивлячись їй в очі. — Ти зараз у важкому емоційному стані, і я не можу це витримувати.
— Ти йдеш, бо я тепер не багата спадкоємиця? — прямо запитала вона.
— Не кажи дурниць. Просто ми різні люди.
Він пішов, залишивши її в орендованій квартирі з боргами за минулий місяць. Віка залишилася зовсім одна. Вона сиділа на підлозі і згадувала слова батька, які він сказав їй колись давно: «Завжди покладайся тільки на себе, доню, бо люди мінливі, як вітер». Тепер ці слова звучали як пророцтво.
Вона почала працювати на двох роботах. Вранці допомагала в невеликій бібліотеці, а ввечері займалася перекладами. Це було важко, але праця допомагала їй не думати про те, що вона втратила. Поступово вона почала помічати дрібниці, на які раніше не звертала уваги: як гарно заходить сонце за старі дахи будинків, як пахне свіжа кава вранці, як щиро посміхаються перехожі.
Минуло пів року. Одного дня вона зустріла Антона, того самого юриста. Він виглядав ще гірше, ніж раніше.
— Вікторіє, я шукав вас, — сказав він, зупинивши її на вулиці.
— Навіщо? Щоб передати ще якісь новини від Лариси?
— Ні. Йдеться про інше. Лариса виставила будинок на продаж. Вона збирається поїхати з країни.
— Це її право, — сухо відповіла Віка. — Мені це вже не цікаво.
— Зачекайте. Я знайшов лист. Ваш батько залишив його у сейфі фірми, а не вдома. Я знайшов його випадково за підкладкою старої папки.
Антон простягнув їй конверт. Віка тремтячими руками відкрила його.
— Моя люба доню, — починався лист. — Якщо ти читаєш це, значить, я вже зробив те, що мав. Я знаю, як тобі зараз важко. Ти, мабуть, нeнaвидиш мене і ту жінку. Але зрозумій, Лариса — це лише інструмент. Я бачив, як ти і Давид ставитеся до грошей. Я бачив, що вони роблять з вашими душами. Я хотів, щоб ти побачила справжнє обличчя людей навколо тебе, поки я ще міг дати тобі цей урок. Лариса отримала майно, але вона ніколи не отримає миру. А ти отримала шанс почати спочатку, без фальшивих друзів і корисливого чоловіка. Весь цей час я відкладав гроші на окремий рахунок у закордонному банку на твоє ім’я, про який не знає ніхто. Ці гроші стануть твоїми лише тоді, коли ти навчишся бути щасливою без них.
Віка опустила лист. Вона не знала, що відчувати — полегшення чи ще більший біль. Батько влаштував їй справжню перевірку на міцність, зруйнувавши її життя, щоб, на його думку, врятувати її душу.
Вона подивилася на Антона.
— І що тепер? — запитала вона.
— Тепер ви повинні вирішити, чи хочете ви прийняти цей спадок зараз, чи продовжувати жити так, як живете.
Віка повернулася до своєї маленької квартири. Вона довго дивилася у вікно на місто, яке вже почало вкриватися першим снігом. Перед нею стояв вибір: повернутися до світу розкоші, який колись її мало не знищив, або залишитися тією, ким вона стала за ці місяці — сильної, незалежною та справжньою.
Вона згадала Ларису, яка тепер, напевно, збирає валізи, вважаючи себе переможницею. Вона згадала Давида, який, швидше за все, вже знайшов собі нову вигідну партію. Чи хотіла вона бути частиною того світу знову?
Кожна людина у своєму житті стикається з моментом, коли потрібно вибрати шлях. Іноді найважчі випробування стають найціннішими дарунками, хоча ми розуміємо це не відразу. Життя не завжди дає нам те, що ми хочемо, але воно часто дає те, чого ми справді потребуємо.
Як би вчинили ви на місці Віки? Чи змогли б ви пробачити батькові таку перевірку заради вашого майбутнього, чи залишилися б вірними своїй образі до кінця? Поділіться своїми думками в коментарях, для нас це надзвичайно важливо. Будь ласка, поставте свою вподобайку, якщо ця історія змусила вас замислитися про справжні цінності в житті. Ваша підтримка допомагає нам створювати нові цікаві розповіді для вас.
