Коли біля наших воріт зупинилася машина, мої речі вже були складені в клітчасту сумку. Мама навіть не вийшла і не провела мене. Я ж прекрасно знала, куди їду. Напередодні випадково почула, як Валя з мамою обговорювали, що відправлять мене в інтернат. Один Василь поцілував мене і сказав, що коли в них все наладиться, вони заберуть мене назад. Та цього не сталося.
В той день я сиділа біля паркану і почула, як Валя говорила мамі: – Ти що, й справді збираєшся поїхати з нею на базар, щоб потратити всі наші гроші? – Мама голосно засміялася і сказала, що приготувала для мене особливий подарунок. Ним був інтернат – вона відмовилася від мене, написавши письмову відмову, і через 2 дні мене привезли туди. Коли я їхала, мама навіть не вийшла попрощатися, проводжав мене лише Василь.
Мене звати Катерина і ось історія мого життя. Я народилася в квітні 1983 року в невеликому селищі. До 5 років я жила з бабусею, маму бачила тільки на фотографії. Бабуся Стефа мене дуже сильно любила і як тепер я знаю, вона мене забрала з пологового будинку, тому що рідна мати не хотіла про мене навіть чути. Бабуся мені розповідала, що у мене є старші брат і сестра, що мій тато поїхав на заробітки, але найчастіше вона просто закривала очі рукою і плакала.
Коли мені ще не виповнилося 5 років, моя бабуся пішла з життя і мене забрала до себе мама. Я була дуже рада, раділа, що у мене з’явиться братик з сестричкою і справжня сім’я, але дитячі фантазії залишилися фантазіями.
Коли ми приїхали з мамою до неї додому, мене вразив величезний будинок. Як мені, маленькій дівчинці, тоді здавалося, дах будинку впирався прямо в небо, там був великий город і велике господарство. Коли ми зайшли в будинок, мене зустріли мої брат і сестра. Василь дуже привітно посміхнувся, йому тоді було 14 років, його сестра Валя (їй було 13), оглянула мене з ніг до голови і презирливо сказала мамі:
– Це що, буде жити в нашому домі?
Мама тільки розсміялася. Василь і Валя , як я зараз знаю, були дітьми від першого шлюбу. Мама дуже любила їх батька, а він її, мабуть, не дуже, тому і кинув з двома дітьми.
З ними я прожила 2 роки, два найгірших роки в моєму житті. Мене в цьому домі мали ні за що, за кожну провину, мама з посмішкою на обличчі говорила, що я наказана і не їм нормальну їжу три дні. Іноді про мене просто забували і мені доводилося ночувати на вулиці під хвірткою. Кожен день я чула на свою адресу наговорювання, що я їй не потрібна, як і мій батько і краще б мене не було зовсім на цьому світі.
Єдиний, хто мене рятував, був Василь, це самий нормальний чоловік з цієї сімейки. Він мені приносив їсти і навіть пару раз водив в дитячий театр. Мене не вважали за людину, я була як попелюшка при живій і у живої матері.
Потім прийшла пора йти до школи. Треба було купувати навчальне приладдя, і вона сказала, що завтра вранці ми поїдемо на ринок за ними. В той день я сиділа біля паркану і почула, як Валя говорила мамі:
– Ти що, й справді збираєшся поїхати з нею на базар, щоб потратити всі наші гроші?
Мама голосно засміялася і сказала, що приготувала для мене особливий подарунок. Ним був інтернат – мама від мене відмовилася, написавши письмову відмову, і через 2 дні мене привезли туди. Коли я їхала, мама навіть не вийшла попрощатися, проводжав мене тільки Василь. Валя сиділа на лавці, посміхалася і махала рукою. Василь сказав, що у них якісь проблеми і що коли вони їх вирішать, то обов’язково мене заберуть (тоді я не знала про відмову).
Коли моя нога переступила дитячий будинок, я не знала, що це на все життя. Там було погано, але не гірше, ніж з мамою. Коли мені було 13 років, приїхав Василь, він подорослішав, зміцнів, змужнів, сказав, що вступив на навчання в області. Тоді я і поставила запитання, яке так довго мене мучило – про батька. Василь розповів, що мій тато не на волі. Все це сталося ще до моєї появи на світ, більше він нічого не знає. Більше до мене ніхто не приїжджав, та я й не хотіла цього.
Випустившись з дитбудинку, я пішла навчатися в училище на перукаря. Орендувала з дівчинкою (теж з дитбудинку) кімнату. Провчившись рік, я вирішила з’їздити, туди де ми жили разом з бабусею. Я думала, що будинок уже розвалився, але він стояв такий красивий, пофарбований. Там вперше я побачила свого батька – його вже 15 років як випустили. Мати сказала йому, що я стала ангеликом, і вигнала його з дому.
Тато мені розповів, що Леся (моя мати) – дуже погана і хитра людина. Він до позбавлення волі мав невеликий бізнес, зараз це називається автосервіс, а раніше це було незаконно. Леся наполягла, щоб він почав брати більше грошей за послуги, а потім пішла і здала його, та ще щось прибрехала. Тим самим забрала і його будинок, і гроші, але не врахувала, що вже носила мене під серцем. Мого тата дуже сильно поважала мамина мама, тобто моя бабуся, тому і взяла онуку до себе.
В неволі тато сильно здав і через рік після нашого з ним знайомства його не стало. Перед відходом він переписав будинок на мене і попросив продати його, а на гроші купити квартиру в місті – куди мені молодій дівчинці в селі то жити.
Будинок я продавати не стала, від дитбудинку мені дали кімнату в комуналці, а через рік моя подруга з дитбудинку знайшла нареченого в Херсоні і поїхала до нього. Коли у неї все владналося, вона запропонувала мені свою кімнату. Загалом, тоді я вже працювала, склавши 2 кімнати і додавши трохи грошей, я купила непогану двокімнатну. Паралельно з роботою я пішла вчитися на стиліста і візажиста.
І ось тут в моєму житті знову з’явилася вона, мама. Спочатку вона просто захотіла поговорити, почала розповідати, яка я гарна стала, доросла, потім почала плакати, що Валі не стало, Василь з нею не спілкується, ось вона і згадала про доньку. На моє запитання, де вона дізналася, де мене шукати, вона сказала, що пішла в дитбудинок, там дали адресу квартири, а там від колишніх сусідів вона дізналася місце роботи.
Я стояла, дивилася на неї, і нічого не могла сказати, це була абсолютно чужа для мене людина. Вона приходила ще пару раз і я її запросила до себе додому. Побачивши квартиру, вона стала плакати, що їй ніде жити і що я як дочка повинна розміняти квартиру і віддати їй одну кімнату. Я відповіла, що це моя квартира і нікому я нічого не винна. Вона почала вигукувати, ображати – все, як і було тоді, в далекому дитинстві.
В ту ніч вона залишилася у мене. Пізно вночі прийшов мій хлопець, Остап. Він простий звичайний хлопець, працює сантехніком, а після зміни підробляє на таксі. Вранці я попередила Остапа, що у мене в гостях родичка і побігла на роботу. Протягом дня намагалася додзвонитися до нього, але безуспішно.
Коли я приїхала додому, в ньому господарювала вона – мама. З порога вона сказала, щоб я виміталася разом зі своїм хлопцем, що вона так і думала, що з мене нормальна людина не виросте. І що Остап мене кинув, бо я займаюсь не знати чим. Я дивувалася почутому. Вона навіть не знає, як я жила раніше. Загалом, я не витримала, вийшла з себе і попросила покинути мій будинок.
Вона пішла, я відразу набрала Остапа, просила повернутися. Він не розумів, про що я. Виявляється, мама все мені набрехала, у Остапа просто був терміновий виклик. Через 2 години він приїхав, але не один, а з матусею – вона сиділа під під’їздом. Я була здивована, а Остап попросив не виганяти її – мати все-таки. Так і почали жити: я, мій чоловік і моя “матуся”.
Якось в один прекрасний день вона запитала: “Чому ти не називаєш мене мамою?”. Я спробувала, але так і не змогла видавити це слово з себе.
Через 4 місяці нашого життя, я дізналася що чекаю дитину. Були раді і я, і Остап, а ось моя мама, коли дізналася, зі спокійним обличчям сказала: “завтра підемо в лікарню і все вирішимо”. А коли вона дізналася, що я хочу цю дитину, то просто змінилася в лиці, почала говорити, що навіщо мені приводити на світ таку ж бідосю-дитину, як я сама, і мій чоловік-сантехнік. Що ми не повинні ставати батьками взагалі, що мені треба думати про свою маму, а не про дітей і що це невдячна справа.
Це була остання крапля – я вигнала її. Остап був на моєму боці, ми розписалися, і у нас народилася донечка Людмилка.
Минуло небагато часу і вона знову з’явилася. Сказала, що хоче подивитися на внучку, я дозволила. Вона нахилилася над коляскою і почала сюсюкати: “як моя Леся поживає?”. Я їй сказала, що внучку звуть по-іншому, її аж пересмикнуло. Вона з таким обуренням: “А чому не Леся, ти що, не могла назвати дитину на честь мене? Ось так ось, живеш, віддаєш всю себе дітям, а тебе навіть не поважають!” Вона розвернулася і пішла.
Я розповіла все чоловікові, і ми вирішили від гріха подалі переїхати в інше місто. Квартиру вирішили здавати другу Остапа. Через пів року друг сказав, що приходила якась жінка, вимагала привести їй дочку, ображала всіх…
Минуло вже 3 роки, як ми втекли від тієї. Я здригаюся від кожного дзвінка у двері і телефонного дзвінка. Я її починаю реально боятися! Навіщо вона приїхала до мене, вона ж викинула мене, як не потрібну іграшку? Хто її просив взагалі про мене згадувати?
Фото ілюстративне
