fbpx
життєві історії
Коли Богдан знайшов хороший варіант квартири, то зателефонував матері. Та ще здивувалася, чому такий поспіх. – Приїжджай в село. Це не телефонна розмова. – Богдан так і зробив, та в батьківській хаті його чекав не дуже приємний сюрприз. – Ми Надійці, твоїй сестрі, дали гроші на житло, оскільки вона заміж вийшла. А ти нам голову не крути. Спершу невістку покажи, а тоді вже гроші отримаєш

Коли Богдан знайшов хороший варіант квартири, то зателефонував матері. Та ще здивувалася, чому такий поспіх. – Приїжджай в село. Це не телефонна розмова. – Богдан так і зробив, та в батьківській хаті його чекав не дуже приємний сюрприз. – Ми Надійці, твоїй сестрі, дали гроші на житло, оскільки вона заміж вийшла. А ти нам голову не крути. Спершу невістку покажи, а тоді вже гроші отримаєш.

Жили Дерев’янки та нажили двох дітей — Богданчика та Надійку. Степан працював на виробництві, а Ганна була головним бухгалтером. Мешкали у селищі, але для життя там було все необхідне. Тримали худобу і обробляли город, щоб грошей більше нагромадити. І хутро здавали, і молоко, і м’ясо, але особливо нічого не витрачали — у скриньку. Назбирали зрештою 50 000 гривень, сума на ті роки була більш, ніж пристойна.

Гроші поклали на книжки — їх було п’ять. Діти на той час уже виросли. Надя поїхала до міста і стала студенткою, а Богдан готувався до армії. Якось увечері Степан розмірковував перед сном про майбутнє і запропонував дружині витратити гроші на нерухомість:

— Ганусю, давай купимо квартиру в місті і заживемо по-людськи? Досить уже в цій глушині горбатитись, хоч на старості років би відпочили. Закриють зараз завод, взагалі завиємо від нудьги.

— Якщо завод закриється, тоді й вирішуватимемо. А поки що мовчи і працюй, навіть на пенсію ще не вийшов, — сказала Ганна.

Богдан повернувся вже з армії і теж подався до міста вчитися.

Діти приїжджали до рідного селища рідко — у всіх своїх турботи та справи.

Минув рік-другий, Надя вискочила заміж. Наречений її теж був із села, тож довелося дівчині знову з міських буднів вирватися у сільський побут. Там не було ні комунікацій, ні сучасної техніки. Милася і прала в одному тазику. Вона мовчала, бо любила свого чоловіка. А незабаром це кохання принесло свої щастя — Надя носила дитятко. А за кілька місяців поїхала до батьків, надто складно їй було без допомоги.

За місяць приїхав зять у гості та повідомив, що завод планує створити житловий кооператив. Для вступу треба виплатити 10 тисяч гривень. Батьки подивилися на дітей, переглянулися між собою та вирішили виділити їм гроші. Але Степан попередив, що це все, що вони можуть від них чекати – далі самі.

Петро вступив до житлового кооперативу, а Богдан шукав собі квартиру — адже батьки сказали, що і йому грошей виділять. Він хотів якнайшвидше знайти хороший варіант, щоб мати прописку і залишитися за розподілом у місті.

Він знайшов собі двокімнатну в панельному будинку та замовив телефонні переговори батькам.

— Сину, чому переговори термінові? Щось трапилося? — спитала Ганна.

— Ні, мамо, все добре, я тут просто нормальне житло знайшов, потрібно 10 000. Ви ж мені обіцяли. Я приїду на вихідні, гаразд?

– Гаразд…

Богдан приїхав, та грошей не отримав. Прямо з порога мама заявила:

–  Спочатку одружуйся, а потім буде тобі квартира. Зараз влаштуєш там.., що я робитиму з тобою. Давай, заводь сім’ю, а потім поговоримо.

– Ну що ти таке кажеш? Я поки ні з ким зв’язувати своє життя не планую, — обурився Богдан.

Батьки його слухати не хотіли, поїхав він із села скривджений та з порожніми кишенями.

Житловий кооператив хоч і розвивався, але грошей вимагав дедалі більше. Як з’ясувалося, 10 тисяч не вистачить. Інших грошей молода сім’я не мала. Якось Петру просто не було за що здійснити внесок, і його змусили залишити ЖК. Гроші вони поклали на ощадну книжку, але дарма. За два роки все “рухнуло”. Залишилися без нічого і батьки, і Надя, і Богдан.

– Ну, не плакати ж тепер? Всі гроші пропали. У нас було всього 40 000, — намагалася заспокоїти всіх Ганна.

– Ага, три квартири чи чотири машини можна було купити, але ми всі правильні, — обурювався молодший син.

Незабаром Степан Андрійович пішов з життя. Зять подарував тещі свій будинок, щоб вона не жила сама в селі. Завод збудував для своїх працівників багатоквартирну будівлю, там тепер і жила Надія із родиною. Щоб отримати квартиру, треба було мати стаж і не мати нерухомості, тому Петро швидко зрозумів та переписав будинок на Ганну. Богдан на той час купив сам собі квартиру, одружився і став батьком.

Коли вона пішла з життя, заповіту не виявили. За законом будинок мали поділити між собою діти, але їм це не вдалося. Зять наполягав, що його дім — і точка. Але Богдан висував права на нерухомість, адже свого часу батьки дали гроші сестрі, а йому ні. Як вона ними розпорядилася, це вже її проблеми. Та й взагалі, якби мама вважала за потрібне, вона б написала заповіт на Надію та її чоловіка, але не зробила ж цього.

Поділили будинок навпіл, а толку? І не жити в ньому, і не продавати. Так сестра з братом стали зовсім чужими, а споруда почала розвалюватися. Пропадає спадок, а образа на батьків, яких вже давно немає – не минає.

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!