Коли через рік Інна повернулася з Італії, ми її відразу і не впізнали: розкішна, в дорогому одязі, і при шикарній зачісці вона зайшла в хату. – Я так важко працюю, – сказала невістка. Та Павло одразу ж зрозумів, що там насправді коїться. – Не пущу! Ноги твоєї там не буде!, – говорив син, та як тільки він пішов на роботу, Інна “відчалила”. З того часу ми її не бачили. Навіть на прощання з моїм сином Інна не приїхала…
***
Після того як невістка поїхала на заробітки в Іспанію, у мого 34-річного сина не витримало серце. Довгi дванадцять рокiв я не наважувалася розказати комусь свою історію. Раптово я втратила сина. Онук залишився сиротою, а Інна тим часом розкошує собi в Іспанії. Згадую про те все зi сльозами на очах.
Єдине, що змушує мене жити далi i не занепасти духом, мiй онук.
Для кожної жінки рідний син завжди буде найдорожчою людиною у свiтi. I коли з’являється невістка, кожна мати насторожено, з оcтрахом i недовірою, впускає дівчину в сім’ю. Так було i зi мною. Коли мiй Павлик привів додому свою кохану Інну, мені так прикро стало. Знала, що він хоче женитися, але не думала, що так скоро.
Познайомилася з його дівчиною, накрила на стiл i пішла тихенько плакати в комору. Синова обраниця була начебто доброю, красивою, доглянутою дівчиною.
Правда, з перших хвилин бралася керувати Павликом. То їй те купи, то інше зроби. А мiй Павлик ніяк їй не мiг відмовити, добрий був дуже.
Отак вони жили пів року в моєму домi, а потiм надумали одружитися.
Весілля справили велике. Батьки нареченої були заможні, та i я не вважала себе бідною, хоч i жила без чоловіка, не склалося у нас життя з ним. У день весілля побажала синові щасливої долі, благословила молодят і прийняла до себе дочку. Отак і почали жити, усі разом.
Син мій влаштувався на роботу бухгалтером на одну фірму, я ще трохи заробляла медсестрою, а от Інна не хотіла працювати. Казала, що краще буде їсти варити та прибирати, але насправді i варила, i прибирала я – після роботи.
Спочатку терпіла невістку, а згодом стала їй вичитувати, просила, щоб хоч трохи змінилася. Ледачою вона була, що й казати! Та син її любив, міг зі мною не розмовляти кілька днів через те, що я наcварила його Інну.
Моє життя перетворилося на пекло, я була між двома вогнями. Коли Інна була при надії, то думала, що піду з дому. Вона щодня зчиняла істерики, капризувала і казала, що навіть посуд мити не буде, бо її дитині це
зашкодить. Усе звалилося на мене. Мені доводилося і невістку доглядати, і гроші заробляти. А Павлик тільки те й робив, що витрачався на дорогі подарунки для коханої.
Трохи наше життя налагодилося після народження дитини. Маленький Назарко примирив нашу родину. Раптом усі забули про cварки та проблеми. Світ обертався лише навколо мого онука.
Назарко ріс здоровим, розумним і гарним хлопцем. Усе ніби було добре, та несподівано я втратила роботу. У нашій лікарні розпочалися масові скорочення. На роботі залишали молодих і сильних працівників, а пенсіонерів звільнили. Така доля спіткала і мене.
Та я бачила в цьому свої плюси. Тепер невістка могла йти працювати, а я стала нянею для онука. Інна погодилася, відразу взялася шукати роботу.
Куди тільки не просилася! Та її без досвіду, хоч і з економічною освітою, ніде не хотіли брати. Розчарувавшись, Інна прийняла кардинальне рішення. Якось за вечерею вона сказала, що їде за кордон. У неї в Іспанії працює тітка, яка допоможе влаштуватися. Рішення Інни було остаточним.
Павло, коли почув, що жінка хоче кинути його і сина, розлютився. Потім упав на коліна і став благати, аби Інна не їхала. Та вона й слухати його не хотіла. Казала, що на одну зарплату ми не проживемо, а вона поїде на рік і заробить трохи грошей.
Вже за три місяці Інна спакувала валізи і попрощалася з нами. Поцілувала сина, чоловіка, мене навіть обійняла і зачинила за собою двері. Залишила невістка мене зi сином та п’ятирічним онуком.
Через рік, правда, приїхала на кілька днів в Україну. Привезла подарунки, одяг і гроші. Розповідала, що важко працює, доглядає стареньку жінку. Павло гадав, що дружина залишиться. Та Інна сказала, що поїде ще на рік, а вже потім повернеться додому остаточно, Павло, згнітивши серце, знову відпустив її. Та через рік вона вже не повернулася.
Інна дзвонила i казала, що знайшла іншу роботу, тож їй не вдасться скоро приїхати. Через місяць надiслала грошi й подарунки. Раз на тиждень дзвонила до сина i чоловіка. Так минуло два роки. I от вона приїхала знову. Тільки у хату зайшла зовсім інша жінка. На нашу Інну вона не була схожа.
Скажу щиро, я її не впізнала. Невістка схудла кілограмів на десять, приїхала нафарбована, з темним макіяжем на очах, зробила собі модельну стрижку. Одне слово, зовсім інша, справжня Кармен.
При цьому щасливою виглядала, хоч знову розповіла, що дуже важка в неї робота. Мені тоді здалося, що Павло вже й не був радий, що побачив її такою – краще б не приїжджала. Назарко вибіг зi своєї кімнати і сказав: “Що то за тітка? Я її не знаю!” “Та це ж твоя мама!” – пояснила малому. Тоді онук обійняв Інну, але якось так неохоче і холодно. Та коли вже мама дала йому цукерки, осмілів.
Інна побула вдома тиждень. З Павлом вони майже не розмовляли. Якось я зайшла до хати і почула крик. Вони cвaрилися. Павло лаявся, що більше не пустить Інну в Іспанію, що забере в неї закордонний паспорт. Невістка ж лементувала, що він не має права, що вона ще й сина зi собою забере.
І от якось, коли Павло був на роботі, Інна спакувала сумку і втекла у свою Іспанію. Але онука я їй не віддала.
“Тату, повернися, бо мама вже не вернеться” Після усього того син був сам не свій. Здогадався він, що неспроста його Інна так чепуриться. Напевно, у неї з’явився інший чоловік. Мій син марнів на очах. Якось пізно ввечері зателефонував на мобільний телефон Інни. Після гудків, замість рідного голосу, почув чоловічий баритон, який щось белькотів незрозумілою мовою. Це був іспанець – коханець його дружини.
Ту ніч Павло проплакав. Коли я вранці зайшла в його кімнату, він навіть не підвівся з ліжка. Я підбігла до нього, а він схопився за серце.
Його серце зупинилося… А моя невісточка навіть попрощатися не приїхала.
Я їй зателефонувала і сказала, що Павло пішов з життя, а вона спромоглася тільки на одне слово – “співчуваю” і кинула слухавку. На прощанні з батьком маленький Назарко ледь не скочив у яму за татом. Дитина плакала і говорила: “Тату, повернися, бо мама вже не вернеться”. Той дитячий плач змусив ридати усіх, хто був поруч. Я схопила онука і пригорнула до себе. Знала, що тепер йому стану і мамою, і татом.
А свою “любу” невістку я вже ніколи не бачила. Вона не дзвонила, не писала, нічого не присилала. Та й чого від неї можна було чекати, якщо вона навіть на прощання свого чоловіка не приїхала?
Відтоді минуло дванадцять років. Мій онук тепер навчається в університеті, буде програмістом. Я отримую пенсію та підробляю продавцем на базарі. Якось живемо.
А нещодавно дізналася, що моя колишня невістка замужем в Іспанії за якимось бізнесменом. У неї вже двоє дітей, одній дівчинці – 13 років, а другiй – п’ять. Таке розповіла мені знайома, яка теж працює в цій країні.
Отак невістка погубила мого сина і залишила онука сиротою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
