Коли до нас в квартиру зайшла маленька, худенька і літня жіночка, я здивувалася бо очікувала явно когось молодшого. – Хіба не важко вам? В такому віці працювати не кожен зможе! – Я б з радістю на дивані пультом керувала, та дочка проти. Олі вже сороківка минула, вона розлучена, і одна виховує сина, якого я обожнюю. На роботу вона не спішить, каже, що не до душі їй ця професія. Ось і бігаю по клієнтах, щоб їх забезпечувати.
Коли наша дочка з’явилася на світ, педіатр порекомендувала їй загальнозміцнюючий масаж. Ну і доклала візитку самої масажистки, зарекомендувавши її з найкращої сторони.
“Вона вам і м’язовий тонус зніме, і хребет зміцнить”, – повідомила нам вона, – Та й дітки на масажі у неї ніколи не плачуть”.
Остання обставина і вирішила справу – до цього ми возили нашу малу в приватний медичний центр, де дитина дуже плакала.
Чесно кажучи, я очікувала побачити жінку середніх років, з досвідченими руками і доброзичливою усмішкою. Приїхала жінка, в довжелезній шубі, а з неї вискочила маленька і худенька бабуся. Але дуже моторна і спритна.
Я сиділа поруч, поки масажистка досвідченими руками розминала дочку, натискала, давила, крутила, погладжувала. На мій подив, дочка особливо не пручалася – схоже, процедура доставляла їй справжню насолоду.
Ми розговорилися з Валентиною Іванівною. З’ясувалося, що жінка все життя пропрацювала в районній поліклініці медсестрою, потім пройшла курси навчання масажу і стала брати “приватників”. Вийшовши на пенсію (а їй, як з’ясувалося, було вже 72 роки!), Вона не закинула своє заняття.
– Не втомилися хіба? – співчутливо запитала я, – Робота у вас, здається, не з легких.
-Так я б з радістю вдома сиділа, – довірливо сказала Валентина Іванівна, – Ось тільки дочка весь час дорікає, все їй мало, прости Господи.
З’ясувалося, що наша масажистка живе в одній квартирі з розлученою дочкою і внуком, в якому вона душі не чує.
Дочка перебивається випадковими заробітками – “шукає себе”, за освітою вона юрист, але приватною практикою займатися не бажає, стверджуючи, що це заняття їй не до душі.
Онук навчається в університеті, на комерційній основі. Він буде економістом. А Валентина Іванівна крутиться як може – набрала клієнтів і робить їм масаж на дому. Вважає за краще працювати з малюками, але і від людей старшого віку не відмовляється ніколи – гроші дуже потрібні.
– Внуку автівку треба купити, – сказала вона, відводячи очі, – А доньці хочеться в квартиру побільше в’їхати, ось і доводиться крутитися.
Після масажу я впросила милу бабусю залишитися на чай. Вона радісно погодилася і нехитро продовжувала розповідати про свою сім’ю:
– Дочка-то мене дорікає весь час: то одяг я їй красивий не купувала, то освіту дала не ту, яку вона хотіла… А внук… – вона махнула рукою, – внук обідає і вечеряє в своїй кімнаті, я йому на підносі їжу тягаю. Що поробиш, вчиться багато. Ось тільки втомлююся я сильно.
– Дочка вже доросла! – здивувалася я, – Вдячна повинна бути вам за виховання, освіту. Ви дали їй все що могли і навіть більше, зараз ви нічого нікому не винні.
-Еее, мила… Молода ти ще. А ось класик казав: “Ми відповідаємо за тих, кого приручили”. Сама я винна, раз виховала так – мені і відповідь отримувати, – і бабуся, завершивши розмову, почала прощатися.
Біля дверей я сунула їй коробочку цукерок і пачку чаю. А після першого сеансу масажу запросила її ще. І ще. І ще раз. У неї справді виявилися золоті руки.
І огидні родичі. Якщо, звичайно, все розказане нею – правда.
Як низько – змушувати батьків заробляти на свої примхи і дозволяти утримувати внуків, незважаючи на те, що сам вже давно не дитя і маєш професію, якою можна було б при бажанні забезпечити і себе, і своїх близьких.
Хіба я не права? Що скажете?
Фото ілюстративне – pixabay
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
