Років 15 тому, дочка і син робили в її хаті ремонт, і тоді Векла твердо наполягла, щоб не чіпали піч.
– Все робіть, як знаєте, по сучасному, а душу хати не чіпайте! – сказала дітям.
Вони послухалися, залишили піч в оселі матері.
Для Векли піч була не просто піччю. Вона була її мамою і бабусею, навіть прабабцею. Всі вони своїми натрудженими руками, висушеними сонцем і працею на землі, ставили в неї тісто і діставали з неї спечені паляниці, пиріжки, паски і гарбузи… Так робила все життя і вона, Векла.
Та що там, на цій печі вона і народилася …надцять років тому зимової хуртовинної ночі, коли всі дороги від села замело…
Піч стала її другом і плечем, на якому Векла дозволила собі виплакатися, коли після сорока п’яти років разом вона залишилася сама, без свого Федора.
Піч гріла її, втішала, зцілювала.
Коли донці Ганні було майже 50, від неї пішов чоловік. Лікувати душу Ганна повернулася до матері в село. Благо, робота у неї віддалена, з ноутбуку, а інтернет до матері вони вже з колишнім чоловіком провели три роки тому, бо коли наїжджали до бабусі Векли всім сімейством без сучасного зв’язку зі світом було ніяк.
Ось і знадобилося… А що їй було в місті робити? Вислуховувати співчуття друзів, натрапляти на спільних знайомих, які опускали очі, не знаючи, як себе з нею вести? Адже вона тепер – бідна покинута дружина, самотня старіюча жінка, яка ні для чого, окрім як бути нянькою майбутнім онукам, і не годиться.
Ганні нестерпно було в тій квартирі, де вона стільки років була щаслива з чоловіком, а тепер її стіни, здавалося, не давали їй дихати. Вона залишила квартиру молодятам – дочці і зятю, і поїхала до мами Векли в село. Мама старіє, їй Ганна справді потрібна.
П’ять років відтоді минуло. Коли їхала до мами, Ганна навіть не сподівалася на якесь жіноче щастя, здавалося – все вже позаду. І молодість, і чоловіки, і все, що з цього витікає. Їй хотілося тоді лише одного: мовчазної мами поруч, зеленої тиші батьківського саду і потріскування вогню в їхній старій печі… У печі її бабусь, мами, і її, Ганни…
Коли почав іноді заходити щось допомогти по господарству її колишній однокласник Степан, Ганна нічого і подумати не могла. Просто чоловік овдовів, діти виїхали з села. Ось йому і самотньо, ось і радий допомогти старій знайомій, з якою колись обносили сусідські черешні і шовковиці.
А виявилося… А виявилося, що і в 50 можна бути оце такою щасливою, можна бути такими щасливими, як оце вони зі Степаном!.. А мама Векла лише посміхалася і раділа за донечку, дістаючи зі своєї печі рум’яні вишневі пиріжки… Вона знала, вони з піччю знали, що в житті Ганнусі ще обов’язково зійде тепле лагідне сонечко. Вони ж старі і мудрі, їм видніше.
…Векла вже два тижні не піднімається з ліжка. Що ж, скоро її час. У печі потріскує вогонь. У її печі. Ганна і Степан біля неї. Не відходять. Вона бачить їх і чує їхні голоси. Векла щаслива, бо її Ганнуся щаслива. І син, її красень Назар, днями має заїхати зі столиці. Векла дочекається… За вікном всіма барвами і пташиними розливами співає весна.
Автор – Олена Мірошниченко
Спеціально для Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел.
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
