Коли дочка за святковим столом з печеною куркою радісно оголосила про другу вагітність, я не витримала.
— А зять мій збирається нарешті знайти нормальну роботу і за голову взятися, чи на дитячі суміші знову я маю заробляти? — голосно запитала я прямо при всіх, показуючи пальцем на свіжу купу неоплачених квитанцій за комуналку, які зять демонстративно посунув на край столу, щоб звільнити місце для тарілки.
Василь лише спокійно відмахнувся, жуючи шматок запеченого м’яса.
— Мамо, гроші в житті не головне, головне — це любов, родина і спокій в хаті, — відповів він з такою щирою усмішкою, наче щойно ощасливив увесь світ.
Моє терпіння луснуло в одну секунду, бо утримувати ще одного рота на свою мізерну зарплату я просто не маю сил, а всередині моєї душі все просто переверталося від обурення та безпорадності.
Оце так сюрприз влаштували діти на вихідних, від якого в мене досі тиск зашкалює і серце калатає так, що чути в кутках кімнати.
Ми з чоловіком маємо хорошу трикімнатну квартиру в тихому районі Полтави, яку заробили чесною працею за довгі роки.
Мій Степан уже кілька років як на заслуженому відпочинку, отримує свою невелику пенсію, яку майже всю залишає в місцевій аптеці.
Я досі ходжу на роботу, бо на ті копійки зараз зовсім не розженешся, усе дороге, а ціни ростуть щодня наче на дріжджах.
Прибираю щодня в аптеці неподалік нашого будинку, маю кожну гривню на суворому рахунку і знаю ціну кожному шматку хліба.
Живи собі на старість спокійно, тішся тиші, доглядай квіти на підвіконні, але доля вирішила зовсім інакше і підкинула нам таке випробування.
Наша доня Таня рік тому вийшла заміж і, не довго думаючи, привела свого обранця жити до нас, навіть не спитавши нашої згоди.
Зять наш, Василь, виявився такою людиною, яка шукає роботу лише для того, щоб її ніколи в житті не знайти.
На жодному місці він більше місяця не затримувався, бо всюди йому важко, всюди треба рано вставати і керівництво якесь не таке.
Таня раніше працювала перукаркою в салоні, мала своїх клієнтів, але через три місяці після весілля з’явилася мала внучка Оленка.
Звісно, ми з батьком дітей на вулицю не вигнали, прийняли всіх під свій дах, бо куди ж їм дітися з крихіткою на руках.
Почалися важкі будні, коли вся наша пенсія і моя заробітна плата йшли на те, щоб просто прогодувати цю велику родину.
Я купляла за свої останні копійки і дорогі підгузки, і дитячі суміші, бо в дочки через постійні сльози та переживання майже одразу зникло молоко.
Василь в той час сидів у телефоні, дивився якісь дивакуваті відео або ходив на співбесіди, з яких ніколи нічого не виходило.
Батько наш намагався з ним поговорити по-чоловічому на кухні, пояснити, що треба мати хоч якусь відповідальність перед власною дитиною.
Степан казав йому, що в такому віці соромно сидіти на шиї в тестя з тещею, які самі ледве зводять кінці з кінцями і рахують копійки.
Зять лише зневажливо відмахувався, розвалившись на дивані, і казав, що він шукає себе і не збирається працювати на пана за копійки.
Таня завжди його захищала, плакала, казала, що він у нас дуже чутливий, має тонку натуру, просто його ніхто навколо не розуміє.
Кожного благословенного дня ми з чоловіком нагадували молодим, що треба думати про власне житло, шукати хоча б якусь тимчасову оренду.
Трикімнатна квартира хоч і велика, але коли в ній туляться п’ятеро людей, стає дуже тісно, чути кожен шурхіт і дихання.
Я так мріяла, що зять схаменеться, влаштується хоча б на будівництво, на склад чи водієм, щоб збирати гроші на перший внесок.
Натомість вони вирішили, що найкращий вихід із цієї скрутної ситуації — це народити ще одного малюка нам на плечі.
У неділю дочка зібрала нас усіх на кухні, накрила стіл, наче на якесь велике державне свято чи ювілей.
Наварила картоплі, запекла цілу курку з рум’яною скоринкою, навіть олів’є зробила, що буває в них украй рідко через постійну економію.
Ми з чоловіком сіли за стіл, думали, що Василь нарешті знайшов нормальну роботу з хорошою зарплатою і хоче цим похвалитися перед нами.
Таня світилася від щастя, постійно переглядалася зі своїм чоловіком, шепотілася про щось і дуже загадково посміхалася.
Коли справа дійшла до чаю, дочка піднялася зі свого стільця і видала цю новину, від якої в мене мало мову не відняло.
Я дивилася на її живіт і не вірила своїм власним вухам, бо це означало лише нові великі борги і повну відсутність спокою.
Степан теж одразу похмурнів, опустив очі в підлогу і не сказав жодного слова, бо розумів усю фінансову скруту, яка на нас чекає.
Василь в цей час сидів із гордим виглядом, ніби він здійснив якийсь неймовірний подвиг, за який йому мають дати медаль.
Я спробувала спокійно пояснити дочці, що дитина — це величезні фінансові витрати, які ми зараз просто фізично не потягнемо вдвох.
На що Таня мені ображено відповіла, що Бог дав дитину, дасть і на дитину, і взагалі не треба бути такою меркантильною.
Мене така дитяча безвідповідальність просто вражає, адже вони навіть на одну дитину не можуть заробити ні копійки самостійно.
Усі ці їхні розмови про вищі матерії та велику любов закінчуються рівно тоді, коли треба йти в магазин і купувати кашу.
Тепер я щоночі зовсім не сплю, прораховую в умі наші мізерні доходи і розумію, що ми просто потонемо в цих злиднях.
Моєї зарплати прибиральниці ледве вистачає на необхідні ліки для чоловіка, на хліб та на оплату комунальних послуг, які постійно дорожчають.
Зять продовжує жити у своєму вигаданому рожевому світі, де гроші беруться самі собою, а обов’язки існують лише для старих батьків.
Таня сильно ображається на мене, ходить з похмурим обличчям, каже, що я зіпсувала їм усе свято своєю черствістю.
Кожен мій ранок починається однаково: я встаю о п’ятій годині, коли за вікном ще темно, і тихо йду на кухню.
Треба приготувати хоч якийсь сніданок для всієї родини, зварити кашу для Оленки, щоб дитина не була голодною зранку.
Потім я швидко одягаюся і біжу в аптеку, де на мене чекають брудні підлоги, відра з водою та нескінченна робота.
Я мию підлогу, витираю полиці з ліками і думаю лише про те, як дотягнути до наступної зарплати і не позичати знову.
В цей час мій зять Василь може спати до одинадцятої години дня, бо йому поспішати нікуди, у нього творча криза.
Він прокидається, неспішно йде на кухню, випиває останнє молоко, яке я купувала для дитини, і починає гортати стрічку новин.
Коли я повертаюся додому втомлена, з болем у спині, я бачу гору брудного посуду в раковині, яку ніхто не здогадався помити.
На моє зауваження Василь лише каже, що миття посуду — це не чоловіча справа, і він вище за ці побутові дрібниці.
Я часто згадую той день, коли все змінилося, коли Таня привела його в наш дім і сказала, що це її доля.
Ми тоді зі Степаном влаштували їм скромне, але гарне весілля, сподівалися, що молодий чоловік стане для нашої дочки надійною опорою.
Василь тоді багато говорив, обіцяв золоті гори, розповідав про свої великі плани на бізнес і власну справу в майбутньому.
Але всі ті гарні слова виявилися звичайною бульбашкою, яка луснула за перший же місяць їхнього спільного сімейного життя.
Пам’ятаю, як він влаштувався на роботу в службу доставки, попрацював там рівно три дні і пішов зі скандалом.
Сказав, що там треба забагато ходити пішки, форма незручна, а клієнти постійно незадоволені і не дають йому чайових.
Потім був автосервіс, де він затримався на два тижні, але там виявилося занадто брудно, і в нього почалася алергія на мастило.
Після цього він вирішив, що фізична праця — це взагалі не для нього, і почав шукати роботу в інтернеті.
Ці пошуки тривають уже другий рік, і за цей час він не заробив жодної гривні, лише витрачає наш домашній інтернет.
Таня ж вірить кожному його слову, дивиться на нього закоханими очима і вважає, що весь світ просто несправедливий до її генія.
Коли я починаю говорити з нею серйозно, вона починає плакати, закриває обличчя руками і каже, що я хочу зруйнувати її щастя.
— Мамо, ти нічого не розумієш, Василь не такий як усі, він шукає свій справжній шлях, — повторює вона мені щоразу одну й ту саму фразу.
А за які гроші цей шлях шукати, коли в хаті мала дитина, якій щодня потрібні свіжі фрукти, сирочки та новий одяг?
Дитина росте дуже швидко, старі речі стають малими, а купувати нове взуття чи комбінезон просто немає за що.
Мені доводиться брати додаткові зміни в аптеці, мити підлогу ще й у сусідньому магазині, щоб заробити зайву копійку.
Мої подруги на роботі часто запитують мене, чому я так погано виглядаю, чому в мене постійно сумні очі і втомлений вигляд.
Я нічого їм не розповідаю, лише переводжу розмову на іншу тему, бо мені неймовірно соромно за свого зятя-ледаря.
Соромно, що в моєму віці я маю працювати на двох роботах, щоб забезпечити молодого, здорового чоловіка, який може вагони розвантажувати.
Сусіди по будинку теж усе бачать, адже в нашому дворі нічого не приховаєш від чужих очей, усе як на долоні.
Вони бачать, як я зранку з важкими сумками йду з магазину, а Василь у цей час сидить на лавці з телефоном.
Мій чоловік Степан дуже переживає через цю ситуацію, його здоров’я слабшає з кожним днем через постійні сімейні скандали.
Він намагається менше виходити з нашої кімнати, щоб не бачити цього безладу і не чути постійних претензій від зятя.
Василь ще й дозволяє собі робити зауваження батькові, каже, що старе покоління мислить занадто консервативно і неправильно.
— Батьку, ви прожили все життя за шаблоном, а зараз інший час, зараз треба мислити масштабно, — повчає він мого сивого чоловіка.
Слухати ці дивакуваті повчання від людини, яка не може сама собі купити навіть шкарпетки, просто вище моїх сил.
Я відчуваю, як у мене всередині закипає злість, але я стримую себе, щоб не влаштувати черговий гучний скандал при дитині.
Оленка підбігає до мене, обіймає своїми маленькими ручками, і вся моя злість на якусь мить просто зникає.
Я дивлюся на цю безневинну дитину і розумію, що вона не винна в тому, що її батьки виявилися такими безгосподарними.
Але тепер, коли на підході друга дитина, наше життя перетвориться на справжнє випробування на виживання.
Я не уявляю, як ми розмістимося в цій квартирі, коли з’явиться ще одне немовля, де поставити друге ліжечко і візок.
У нашій квартирі вже зараз немає вільного місця, скрізь розкидані дитячі іграшки, пелюшки та речі молодих.
Василь зайняв під свій робочий кабінет цілий куток у вітальні, поставив там стіл і заявив, що йому потрібна повна тиша для роботи.
Яка може бути тиша в квартирі, де живе маленька дитина, літні люди і працююча жінка, яка хоче просто відпочити після зміни?
Він починає обурюватися, коли Оленка голосно плаче або коли Степан включає телевізор, щоб послухати свіжі новини.
— Ви заважаєте мені зосередитися на важливому проекті, через вас я втрачаю великі гроші, — кричить він на весь дім.
Про які проекти і про які великі гроші він постійно говорить, якщо в нашому гаманці вже порожнеча і гуляє вітер?
Коли приходить час платити за квитанціями, він просто зникає з хати, каже, що в нього термінова зустріч по бізнесу.
Всі рахунки знову оплачую я зі своєї картки, залишаючись із кількома гривнями на весь наступний тиждень.
Галя ж на всі мої зауваження лише повторює, що я маю бути добрішою і підтримувати молоду сім’ю на початку їхнього шляху.
Цей початок шляху триває вже занадто довго, і я не бачу ні кінця, ні краю цієї безмежної людської наглості.
Іноді мені здається, що я сама винна в усьому, бо занадто сильно жаліла дочку і в усьому їй допомагала з перших днів.
Треба було одразу після весілля сказати їм, щоб шукали собі окреме житло і жили на власні заробітки.
Але мені тоді стало шкода Тетяну, я хотіла як краще, хотіла, щоб вона була ближче до матері під час першої вагітності.
Тепер ми маємо те, що маємо: повну фінансову залежність молодих від літніх батьків і небажання щось змінювати.
Я часто розмовляю зі своїми знайомими, шукаю в них поради, але всі лише розводять руками і кажуть, що це сучасна молодь.
Кажуть, що зараз багато таких хлопців, які не хочуть працювати і шукають собі легкого життя за чужий рахунок.
Але мені від тих розмов не стає легше, бо моя власна дитина свідомо йде на дно і тягне за собою всю нашу родину.
Був випадок, коли мій брат запропонував Василю хорошу роботу на своєму приватному підприємстві з гідною оплатою.
Там треба було допомагати на складі, стежити за товаром, вести простий облік, робота спокійна і в теплі.
Брат подзвонив мені і сказав, що бере його виключно заради мене, щоб допомогти нашій родині вийти з цієї скрути.
Я прибігла додому радісна, розповіла все зятю, думала, що він зрадіє такій чудовій можливості заробити гроші.
Василь послухав мене, скривився і сказав, що робота на складі — це приниження для його інтелектуального рівня.
Сказав, що він не для того вчився, щоб коробки перетягувати і бути звичайним різноробочим у мого брата.
Таня теж підтримала його, заявивши, що її чоловік вартий більшого і не повинен псувати своє здоров’я на важкій роботі.
Після цього випадку я зрозуміла, що ця людина не влаштується на роботу ніколи, бо їй просто так зручно жити.
Зручно, коли є дах над головою, коли в холодильнику завжди є свіжа їжа, яку купила і приготувала теща.
Зручно, коли за комуналку платять інші, а ти можеш цілими днями лежати на дивані і міркувати про високі заробітки в інтернеті.
Я відчуваю, як моє здоров’я щодня слабшає, у мене починають сильно боліти ноги від постійного миття підлоги в аптеці.
Іноді так схопить спину, що я не можу піднятися з ліжка, але мушу вставати і йти, бо знаю, що крім мене ніхто грошей не принесе.
Коли я дивлюся на свою дочку, мені стає дуже прикро, адже ми виховували її зовсім інакше, вчили працьовитості.
Вона ж була хорошою дівчинкою, завжди допомагала мені по господарству, добре вчилася на перукаря, мала плани.
Що з нею сталося після зустрічі з цим чоловіком, як він зміг так затуманити їй мізки своїми розмовами — я не розумію.
Вона повністю підкорилася його волі, виконує всі його забаганки і захищає його навіть тоді, коли він абсолютно неправий.
Тепер, коли народиться друга дитина, Тетяна взагалі не зможе повернутися до роботи в салон ще кілька років.
Це означає, що весь цей фінансовий зашморг буде триматися виключно на мені та на невеликій пенсії мого чоловіка Степана.
Я з жахом думаю про осінь та зиму, коли прийдуть нові величезні рахунки за опалення нашої трикімнатної квартири.
Минулого року ми ледве впоралися з цими платежами, а цього року з двома маленькими дітьми витрати виростуть у кілька разів.
Василь же на всі мої тривожні розмови лише посміхається і каже, що все буде добре, головне — не притягувати негатив.
Ці його сучасні психологічні фразочки про позитивне мислення вже просто сидять у мене в печінках, чути їх не можу.
Коли в хаті немає за що купити звичайного молока та свіжого хліба, жодне позитивне мислення не допоможе наповнити холодильник.
Я б така, що виставила б цього зятя під пеньок без жодного жалю, але дочка тримається за нього обома руками.
Вона каже, що любить його більше за життя, що він найкращий батько для Оленки і дуже добрий чоловік.
Доброта його полягає лише в тому, що він не кричить і не влаштовує бійок, а просто тихо і спокійно сидить на нашій шиї.
Хай йому грець, я стара жінка і на старості літ хотіла зовсім іншого життя, хотіла спокою та поваги від дітей.
Що тільки дочка в ньому знайшла, які такі приховані таланти, за які можна терпіти повні злидні та голод?
Замість того, щоб збирати кожну копійку на перший внесок для іпотеки, вони вирішили ще одне дитятко собі народити на нашу голову.
Слів немає, одні емоції переповнюють моє серце, і я не знаю, що нам робити далі і як жити в цьому безглузді.
Кожен день перетворився на суцільне чекання якогось дива, яке все ніяк не приходить у наш дім.
Іноді мені хочеться піти на радикальні кроки, просто зібрати всі речі Василя в одну валізу і виставити її за двері нашої квартири.
Нехай іде на всі чотири сторони, нехай шукає собі інше місце для свого позитивного мислення та великих проектів.
Але я зупиняю себе в останню мить, бо знаю характер своєї дочки — вона знову заллється сльозами і піде слідом за ним на вулицю.
І тоді мої любі онуки залишаться без даху над головою, будуть тинятися по орендованих брудних кутах через дурість своїх батьків.
Оце замкнене коло, з якого я вже другий рік не бачу жодного розумного, правильного і спокійного виходу для всіх нас.
Ця важка ситуація щодня висмоктує з мене останні життєві сили, я відчуваю себе старою і повністю спустошеною жінкою.
Чи можна взагалі якось змусити дорослого чоловіка працювати і заробляти, якщо він цього категорично не хоче робити сам?
Як мені правильно вчинити в такій складній ситуації, щоб і родину не зруйнувати остаточно, і своє здоров’я не втратити на роботах?
Чи варто йти на жорсткий ультиматум щодо окремого проживання, незважаючи на нову вагітність дочки та відсутність у них грошей?
А як би ви вчинили на моєму місці в такій непростій і заплутаній життєвій ситуації?
Усі імена на прохання автора змінені. Фото ілюстративне.
