fbpx
життєві історії
Коли гості розійшлися, я, нарешті, сказала невістці все, що думаю. Не для того я пустила їх до себе жити, я чекала іншого. Це був мій ювілей, і я аж ніяк не повинна була сама гнути спину біля плити. Та й подарунка я від них не побачила. Двері вони поміняють, а мені що з того? А від невістки я почула, що сама у всьому винна. Що взагалі не обов’язково було влаштовувати «весілля»

Ми з чоловіком живемо в селі недалеко від великого обласного центру. А син з невісткою жили весь час в місті, але коли трохи більше року тому їхній син одружився, вони віддали молодим квартиру, а самі переїхали в село до нас у будинок. Ми самі їх запросили, щоб старіти не в самоті, а вони обіцяли у всьому допомагати, підтримувати хату й двір в порядку, бо в нас вже не на все вистачає сил.

Але того, чого ми бажали, у повній мірі ми з чоловіком не отримали. Звісно, щось то вони роблять в домі, на подвір’ї, але так, по верхам, як кажуть. Обоє ще працюють, в них багато часу йде тепер на дорогу до роботи й додому, бо їздять у місто.

От і маємо, що лише інколи син щось полагодить та на огороді зробить, а невістка на вихідних щось приготує. Гроші, правда, на комунальні дають, їжу купують. Ото і все.

Так минув рік.

Позавчора ми відсвяткували мій ювілей, 70 років.

Покликали заздалегідь рідню, сусідів, кумів, друзів. Чоловік 30 вийшло. Святкувати вирішили в неділю, щоб у суботу підготуватися.

Нічого невістці й сину не сказала, вирішила поспостерігати.

І ось – середа-четвер, а вони ні палець об палець, почала я вже тоді сама якісь заготовки робити, не залишати ж все на суботу, бо хіба можна за день справитися. Син мені продукти за списком хоча би привіз з міста, а невіска навіть не поворухнулася! У п’ятницю, правда, прибрала в домі, а в суботу, коли я думала, що вона зі мною на кухні цілий день буде, вона зі своїми дітьми займалася (невістка працює в місті у школі, а тут, в селі, почала репетиторством додатково підзаробляти).

От і вийшло, що все на свій ювілей наготувала я сама, ледь на ногах стояла в суботу на вечір… Промовчала, не схотіла сваритися перед святом.

Відсвяткували чудово, я всіх гостей була рада бачити, всі лишилися ситими й задоволеними.

А вже коли гості розійшлися, я, нарешті, сказала невістці все, що думаю.

Не для того я пустила їх до себе жити, я чекала іншого. Це був мій ювілей, і я аж ніяк не повинна була сама гнути спину біля плити. Та й подарунка я від них не побачила. Двері вони поміняють, а мені що з того?

Двері вхідні дійсно пора поміняти, але це хіба подарунок мені? Це те, що треба нам всім, хто живе в цьому будинку. Хіба я не права?

А мені просто хотілося, щоб вони взяли організацію мого свята на себе, подарували мені його, так би мовити…

А від невістки я почула, що сама у всьому винна. Що взагалі не обов’язково було влаштовувати «весілля» з такою кількістю гостей. Рідних і сусідів і так можна побачити у будь-який час. Що це не розумно і по витратам, і по силам, які треба докласти. Хіба, мовляв, я не бачу, які вони з чоловіком зайняті, що їм не до влаштування «бенкетів». А якщо я вже вирішила відсвяткувати з таким розмахом, то треба було напряму попросити їх про допомогу. А так вони бачили, що я справляюся, і займалися собі своїми справами. Що чого я взагалі жаліюся, адже це мій ювілей, а якщо б вони тут не жили? На кого б я тоді розраховувала?..

Одним словом, з невісткою вже  два дні розмовляємо крізь зуби, а син вважає все це взагалі дрібницями. Мій же чоловік, як завжди, – подалі від конфліктів, у куточок, щоб його не чіпали і він нікого не чіпатиме.

Але я не думаю, що це дрібниці. Це – їхнє ставлення до мене, до нас з чоловіком, і вони його «яскраво» продемонстрували.

Автор – Олена М.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, з вільних джерел, chefmarket

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook