Коли Григорій повернувся зі своїх заробітків і, опустивши очі, сказав їй, що від нього там, в Польщі, чекає дитину інша дівчина і він приїхав розлучитися – Марта присягнулася тоді собі, що буде чекати і дочекається. Через 20 років Григорій з’явився в своєму поліському селі, підійшов до Мартиного обійстя. Вона поралася у квітнику. Підняла голову в світлій квітчатій хустині. «Не для того я тебе, Гришо, чекала, аби бути з тобою. Для іншого…» – замість привітання.
…Вони побралися, коли обом по 22 виповнилося. Однокласниками були, на сусідніх вулицях росли.
Весняними вечорами під розквітлими яблунями-вишнями викохували своє юне і чисте кохання.
Та діток у перші роки подружнього життя Бог не давав, а сільські злидні погнали Григорія разом з товаришем у сусідню державу за більшими грошима, ніж міг заробити тут. Бо хотіли вони з Мартою свою, окрему хату купити, машину, а не жити весь час з батьками.
Григорій їхав на два-три місяці, потім на місяць-півтора повертався, і так протривало два роки.
Говорили сусідки Марті: «Дозаробляється Гришка твій, ой, дозаробляється…»
Та Марті хотілося вірити тільки в хороше, вона любила, довіряла, чекала, знала, заради чого те все.
Але воно сталося. Якось Григорій повернувся зі своїх заробітків і, опустивши очі, сказав їй, що від нього там, в Польщі, чекає дитину інша дівчина, і він приїхав розлучитися…
Марта тоді, відчувши, як земля під ногами зникає, провалюється у бездонну чорну прірву, присягнулася собі, що буде чекати і – дочекається.
Через 20 років Григорій з’явився в своєму поліському селі, підійшов до Мартиного обійстя.
Вона поралася у квітнику: квіти Марту любили, і вона – їх. Цвіли в будь-яку пору, окрім зими, рясно і соковито, радували око і домочадцям, і перехожим.
Підняла голову в світлій квітчатій хустині. Відвела від карих очей каштанове хвилясте пасмо.
«Ще гарнішаю стала», – тільки й встигла у Григорія думка промайнути.
– Не для того я тебе, Гришо, чекала, аби бути з тобою. Для іншого, – сказала Марта замість привітання.
Григорій аж оторопів. Звідки дізналася, що до неї приїхав з надією, насмілився?..
Адже нікому не розповідав… Тільки мати й батько, яких вже немає на світі, знали, що життя в нього з полячкою не склалося, що розлучилися через п’ять років. Та він не міг дозволити собі отак, програвши, повернутися додому. А головне – до донечки Марисі був прив’язаний батьківським серцем, тому хотів жити десь недалеко біля дочки, щоб бачитися і спілкувати іноді: дякувати, колишня дружина Беата не перешкоджала.
У снах приходила до нього кароока Мартуся, а в реальності – перебивався тимчасовими заробітками, винаймав житло, зустрічався час від часу з різним и жінками…
А час – час він з кожним роком набирає швидкість. Він так пролітає, що не встигаєш роздивитися картинки навкруги – а вже роки, роки, роки промайнули…
І одного самотнього вечора Григорій зрозумів: нестерпно хоче в своє поліське село. Подивитись на давно продану батьківську хату хоче, вдихнути повітря поруч з нею. Провідати батьків у місті їх останнього спочинку. До Марти хоче… Хоча б глянути здалека на неї.
– Заходь, Грицю, – запросила Марта у двір.
Квіти, квіти кругом, садок, город, кури, качки по подвір’ю… І такий затишок навколо цілющий! Напоює душу якоюсь світлою силою…
Сіли за столик різьблений дерев’яний під грушею.
– Доню, Надійко! – гукнула Марта і на ганок з будинку вибігло дівча років 13-ти. – Зігрій чаю, будь ласка, гість у нас!
– Я тебе чекала, так чекала, Грицю! – вже до нього. – Знала, що прийдеш. Не питай, сама не знаю, звідки. Але з того самого дня, коли покинув нас, знала, що повернешся… Не дивися здивовано. Нас – тому що Тарас наш в мене під серцем вже був двомісячний. А не сказала, бо зрадив ти нас… Присягнулася я собі тоді, що дочекаюся тебе. Щоб сказати, яка я щаслива стала. Без тебе. Всупереч всьому…
– Стала?.. Не відповідай. Бачу…
– Стала, Грицю. Чоловік мій – Степан, на два роки од нас старший. Він любив мене, ти знаєш. А я – я полюбила. Щиро. Все ми маємо. І кохання, і діток, і господарство власне невелике, але прибуткове – теплиці за селом. Та я, Грицю, не зрадила нас. Тарас знає, що Степан не його батько. І якщо ти маєш бажання, я хочу, аби ви з сином познайомилися і спілкувалися, як зможете налагодити місточок між собою… Це – данина моя нашій любові.
Григорій дивився на жінку, яку кохав понад усе, а в душі – буря, буря, буря.
Он яка вона, Мартина солодка йому помста…
Купив Григорій хату собі в райцентрі недалеко від свого села. Спілкується нечасто з Тарасом, красенем-студентом. Ще рідше до дочки в Польщу їздить.
Ні, не помилкою той його вчинок був…. Після роздумів, що роками від них прокидався посеред ночі, зрозумів: не помилкою. Бо є Марися. Діти не можуть бути помилками, діти – дар Божий.
А що ж тоді?.. Що не дає Григорію досі спати спокійно і навряд чи вже коли-небудь дасть?
Чи все таки його, «Григорія-перекоти-поле», як він сам себе подумки називав, вітер одного разу поніс не в той бік?
Ніхто йому вже того не пояснить, ніхто…
Автор – Альона Мірошниченко.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, uamodna.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
