fbpx
життєві історії
Коли хрестили молодшого сина, священик мене навіть до церкви не пустив, у вікно дивилася, як обряд проходить. А потім сказав, що мені треба не тільки охреститися, а й нам з чоловіком шлюб освятити. Я тоді ніби й задумалася, а потім побут затягнув, та й час швидко пролетів, озирнулися, а 15 років вже минуло

Ми з Валерієм в шлюбі 24 роки. У наступному році срібне весілля святкуватимемо. У нас двоє дітей – 22 і 15 років. Живемо нормально, стабільно, маленький спільний бізнес, але  такого шаленого кохання. вже немає давно, є просто звичка, повага… Хоча завжди разом, і романтичні вечори влаштовуємо, і за місто їздимо одні, щоб побути разом. Але все якось звичайно, неяскраво.

У минулому році дочка вийшла заміж. І вони вінчалися в церкві. Такий гарний обряд, чоловік ще запитав, чи сподобалася мені ця церемонія. Я була просто під враженням, плакала, зять хоч і не дуже віруюча, але хрещення, вінчання, пости – це для нього святе.

Треба сказати, що всі, крім мене в нашій родині хрещені. Я одна невірна, а все тому, що родом я з Росії, і в той час це не було у нашому містечку так важливо. Коли хрестили молодшого сина, священик мене навіть до церкви не пустив, у вікно дивилася, як обряд проходить. А потім сказав, що мені треба не тільки хреститися, а й нам з чоловіком шлюб освятити.

Я тоді ніби й задумалася, а потім побут затягнув, та й час швидко пролетів, озирнулися, а 15 років вже минуло. І ось чоловік, після вінчання дочки Інни, наполягає на вінчанні. Але мені спочатку треба ж було охреститися. Все відбулось влітку. Чоловік хоче, щоб вінчання відбулося якраз у день срібного весілля. Дуже звичайно романтично і заманливо, але щось мене зупиняє.

Все-таки ми вже давно разом, та й почуття не такі вже, як у дочки з зятем, ми ж не молоді вже. І страшно раптом стало, не знаю чому, відповідальності більше, та й як без особливої віри йти на такий крок?

Чоловік починає дратуватися, якщо не хочу вінчатися, значить, щось приховую. Фантазії пішли не в ту сторону. Я його не зраджувала, завжди з ним, що йому там привиділося, не знаю, розлучатися теж не збиралися ніколи. Але якось важко мені погодитися, не можу навіть собі відповісти на питання “Чому так?”.

Мабуть мене будуть тут засуджувати, але ж я не винна, що виховували мене так батьки, і для мене це не є важливим…

Передрук без гіперпосилання на ibilingua суворо заборонений!

Фото ілюстративне – ukr.media

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

facebook